15.01.2021 14:07
в зимову тишу...
шкатулка мережана і надзвичайно казкова... - палац...
ось тут, на балконі палацу того - дівчина грає на фортепіано.
лине чарівна музика в сад, де сховався її шанувальник.
милується нею, чекає на погляд її дивовижних очей.
і на балкон до неї кинув букетиком квіти.
а вона сміється до себе собі, ховає очі свої за повіки,
за густими і довгими чорними віями.
раптом... - квіти букетиком впали до ніг шанувальника у саду.
вони були зледенілими, білими...у мережках блискучих
зимових на пелюстках... - вони були мертві.
над палацом в танку заметілі гудуть,
загортають в сніги, у замети ховають високу споруду...
а музика лине!..
то дівчина грає на фортепіано натхненно і палко,
усміхнена і красива...
у завихреннях сніговіїв вона була зовсім чужа,
відсторонена і байдужа до шанувальника,
змерзлого у саду...
...холодно стало...йой!..від такої зимової казки.
ховаю шкатулку лялькову в ляльковий комод.
але все одно почуваюся кепсько від чогось... -
як той сумний ляльковод, котрий намагався зіграти
велике кохання...а натомість отримав лише
зледенілі, крихкі знебарвлені квіти
в кімнаті самотності у хмарочосі...
в кімнаті, яка - як на посміх! - має вихід відкритий
на широкий і світлий балкон...мов до мрії.
з нього видно захмарене місто, у нетрях якого
панує зима снігопадів, байдужості і самоти...
...п"ю каву. питаю себе
- ...якщо вилучити із життя уяву, умовність,
святкову казковість...якщо... -
чи стане від того життя повноціннішим?
так?..чи ні?.. - питаю себе.
ковтаю каву.
зітхаю.
пишу від уяви уявне,
світ фантастичний - забутися щоб
і забути про будні буденні, бридкі і огидні
в цій окупації москво-лятській...
аж поки я не зникаю у сні.
блукаю у сумнівах і запитаннях.
переплетеними шляхами я крізь попіл туману
йду на оклик стривожений і манливий,
що лине відлунням і чутний лише мені... - від кого?..
від шанувальника про допомогу?..
від байдужої дівчини, грає яка натхненно
на фортепіано... - мені?..
чи вже зледенілому шанувальнику,
між льодовими квітами кОтрий
завмер нерухомий?..
