за блискавкою куртки

ховаюся у собі...барикадую усі входи і виходи у світ...бо коли навіть розвіється темрява ночі - все одно одразу, неодмінно! оточує сірість дня, що їсть очі, в"яже язик, вбиває думку, ломить і крутить усе тіло...наче днина ця намагається вичавити з мене залишки мого "я"...і тому, коли виходжу з хати, ретельно угортаюся, щільно закутуюся... - аби ніхто! не зміг проникнути, пройти крізь мене, прозирнути хижим (та хай хоч і добрим!) оком мої думки...чи дістатися, збагнути оте моє "я", мою особистість...рятую себе як вмію...бо кожен сам за себе відповідальний...і коли вже тонеш - тони! або рятуйся, борись... - і всі навколо будуть співчувати, хвилюватись, робитимуть ставки на твоє майбутнє спасіння чи неминучу загибель, бо...якщо ти не допоможеш собі сам, ніхто не допоможе - бо воно ж твоє, власне життя...і це аксіома сучасності...але... - не хочу отих усіх "співчуттів", "захоплень", "жалів" та всіляких "охів-ахів"...не хочу пліток...до біса!...піду хильну пива...

застібую блискавку куртки

мов шкіру на захист вдіту -

ховаю від холоду тіло,

ховаю тіло од світу.

і душу свою вразливу

обережно-дбайливо-обачно

за засови і замки всі

закрию!

паркани

зведу височенні

що зверху з колючим дротом.

і на загратовані вікна

наліплю чорную плівку.

кватирки усі закрию,

повісю замки амбарні.

і двері усі дубові -

геть чисто усі! -

закрию,

позамикаю!

аби ні промінчик щоби,

ніякого зойку, звуку неспокою ззовні,

із околу суєт марноти

марнотний непотріб зайвий... -

не втрапили, не турбували

духовність мою високу.

не бачили щоб, не чули,

не знав щоб ніхто

про душу мою безцінну,

що на подушечці скніє

і - сита! - в теплі животіє,

нидіє власним світом

під захистом мого тіла,

що заброньоване в одяг,

надійно за блискавку куртки,

яка мов та товста шкіра

на захист мною одіта...