з перерваного вірша...
вірш складав
наче нервами.
кинув його
незавершеним,
хату коли затрусило
хвилею
з вибуху сильною.
вилаяв орків московії
за хату
занепокоєний!
і зі свойого двору
дулю
кремлівській потворі,
тицьнув північному сходу
з прокляттям ординному роду -
всій озвірілій зграї,
що нишпорить
в моїм краю
й погар лишає,
пожежище,
мостить смердючі лежбища
в селах,
в містах мародерених
вітчизни моєї...
по теренах
гатить
із оркостанії
з усього, що є,
до останнього
нечисть,
рашистська наволоч
повна людиноненавистю.
сповнена надто зловтіхою,
страхами,
жахами,
лихами,
істерикою божевільною
і реготом
з люду
вільного,
жадібністю ненаситною
і лиходіями спритними,
жертвами многоликими
у війні
від початку дикою -
це коли межі на мапі,
обводи
пилом по світу,
попелом.
і з того радіють
розбещені
в кремлівських
палатах
безуму...
