13.12.2020 14:36
"...в мене заболіло серце. я прийняв ліки і приліг...задивився, як по біленій стелі повзала муха навколо люстри і все чекав - коли ж вона злетить?..не дочекався. заснув. коли ж розплющив очі - мухи вже на стелі не-бу-ло...і куди вона могла дітися?..адже усі вікна зачинені... - а мухи не чути!..от, такі у мне зараз забавки з хворості..." - розговорився давній знайомий, коли я завітав до нього у гості. звичайно, я "підправив" його мову тут, бо надто багато в ній розсипано московитських матюків...
...що ж, і Муму звикла до суєтності міста. але я трохи перефразую цей вислів щодо Муму - ...і тутешні мешканці звикли до існування у полоні і вже навіть не уявляють свого існування без москальської окупації...вони не відчувають і не усвідомлюють усю ницість зради своєї вітчизни!..і не помічають своєї інфузорної сутності у пацючому погляді кремлівського вбивці, єрепуда, божка москалів...не розуміють, що навіть таке ось потворне створіння гидує ними...
то ж, хай акордом до усього вище мовленого буде оцей віршик - як ілюстрація забавок хворого з хворості (цікаво якої???...).
білий крихітний слон
йде по білому полю.
в небі білий кулон
сонця над видноколом.
в синіх водах ріки -
дивно, зовсім не білих! -
в схові у хвилях роки,
з давності вже застарілі.
шелест дерев сумний -
хитані вітром сильним,
листям вітають вони
жовтим, червоним і білим... -
прощаються з білим слоном
з карликовим, крізь поле
йде що в задумі шляхом,
замкнутого на коло.
знаний лише вітрам
йде він під білим небом.
що йому той небокрай!
краю йому не треба.
з кроком все меншає він,
тане, слабішає, никне...
...з лунами білених стін
стеля білена зникла.
