27.07.2023 11:18
спогад про втечу...
у вітринах побачив себе відображенням в русі.
наче він захотів залишити хвилину собі цю на згадку... -
на згадку про те, що крокує цим містом в останнє.
за плечима рюкзак. словники там, рукописи ранні
(над якими пізніше добряче таки посміється).
хто він?...той, що крокує в задумі неспішно?...
він звичайний ніхто...відраховує крок по бруківці столітній
в розумінні, що місто це - затишне, давнє -
розіп'яло надії його та усі сподівання останні
на майданах...що в спогад це місто спаде
і в завулках кривих та вузьких
воно зникне для нього назавжди.
...від степів та лісів (як то кажуть, з дощу та під ринву)
він утрапив у натовп...почував себе наче в полоні, чужим.
у розгубі штовхався між люди, в юрбі гомінкій.
під трамвайні дзвінкі передзвони блукав, подивований містом.
в усі боки вертів головою, дивувався будівлям епохи барокко,
нишком скоса себе розглядав у затінених містом вітринах...
...до кав'ярні зайшов.
запашної замовив там чорної кави.
потім сів у трамвай...із минулого їде в задумі.
і дивився в трамвайне вікно,
розчарований в правді кохання.
раптом - дощ!......але байдуже...те
аніскільки його не хвилює!
їде він на вокзал.
вже квіток у нікуди в кишені.
на доріжку сто грамів неспішно ковтає в буфеті.
намагався таки зрозуміти -
хто ж винен у тому падінні у злеті?...
чи вгамується біль?...
чи забудеться все
в суєті,
у марнотах щодення?...
