08.12.2020 12:22
він...
у вітринах побачив себе відображеним в русі.
не спиняючи крок роздивився себе
наче він захотів залишити цю мить,
цю хвилину для себе на згадку.
на згадку про те, що - як це не сумно! -
крокує цим містом в останнє.
за плечима рюкзак - словники там, рукописи ранні
(над якими пізніше добряче таки посміється!).
...але хто ж він?..
крокує в задумі неспішно...
та ніхто! відраховує крок по бруківці столітній
в розумінні, що місто це - затишне, давнє -
розіп"яло надії його і усі сподівння останні
на майданах своїх...і у спогад це місто спаде,
воно зникне для нього назавжди...
...від степів і лісів - як то кажуть, з дощу та під ринву -
він у натовп у суєтний втрапив.
почувався як наче в полоні!
у розгубі штовхався в юрбі гомінкій.
під трамвайні дзвінкі передзвони блукав між людей,
в усі боки вертів головою... -
але бачив себе у вітринах
лише як смішне недолуге безглуздя...
...до кав"ярні зайшов.
запашної замовив там чорної кави.
потім сів у трамвай...із минулого їхав в мовчанні.
і дивився в трамвайне вікно
розчарований в правді кохання.
раптом - дощ!..
але... - байдуже! те
абсолютно його не цікавить.
їде він на вокзал.
вже квиток у нікуди в кишені.
на доріжку сто грамів не спішно ковтає в буфеті.
намагався і прагнув - усе ж! - зрозуміти,
хто винен у тому падінні при злеті кохання?..
чи вгамується біль?..
чи забудеться все в суєті,
у марноті щодення?..
