занурив перо у чорнило
старанно шкрябаю букви -
згідно правилам калігрфії
виводжу в життя по білому в рисках паперу
уперше в своєму житті
пишу слово чорнилом (шість років тоді було)...
і що ж то за слово таке перше?..
не вгадаєш нізащо... -
бо не "матуся", а - "рама".
лише зараз
на схилі років збагнув
сакраментальність першого слова, одягненого у чорнило:
рама - простір мого існування,
доля моя,
мій хомут, якого люблю
...бо мушу.
а ще я люблю тумани,
вечірню зорю і розсвіти -
особливо влітку,
коли трави і квіти косами
вплітаються в раму мого буття,
коли тополя, верба і калина
ведуть суперечки із вітром,
а річка
тоненькою синьою стрічкою
окреслює коло арени цирку -
там малесенькі люди
стріляють водою з пістолів,
з піскових гармат і танків
випулюють різнорозмірні і всякофігурні
кольорові льодяники і драже
розсипаючи цукор у поле бою,
гатять
карамельковими ракетами,
а іграшково крихітні гвинтокрили
і пластмасові літачки
скидують зверху кульки
що лопаються і спадають
золотою під рампами зливою...
і люди! - співають весело
і йдуть у атаку у танці (наче в балеті!),
обіймаються
і фантани пускають з очей... -
я розсміявся!
від сміху упав аж у крісло.
нюхаю нашатир,
щоб не з"їхати з глузду
і не втратити відчуття сьогодення,
реальність під старість...
- ох! розсмішили ж мене війною!..до сліз -
хапаюсь за кулькову ручку
і на папері виводжу каряво - РАМА -
...аби не забути дитинство...
