...і відкаснувся світ.
зрікаючись
дав копняка тобі... -
летиш у прірву!
там де в якій
ні шороху, ні звуку -
самий лиш пил зірок,
розмелених млином,
неспинним, мовчазним, похмурим часом.
серпанком шлях -
хвилеподібно
хитається над прірвою крізь прірву.
ступнув на нього ти.
крокуєш.
йдеш по ньому,
а зрушення нема! -
на місці наче ти толочеш воду.
і дихання нема!..
і зором панорамним
узрів, що ти у бульбашці,
в яку влучає спис
ще кинутий тобою
з якогось там незнаного буття.
тоді ти схибив...нині влучив.
остання сфера - сфера небуття -
ганебно бахнула
і ти лахміттям зник,
тебе поглинув простір.
- ...навіщо так знущатись з себе?
перенацілив біди і напасті,
невпевненість свою і незугарність -
в усьому звинуватив світ чомусь...навіщо?
він ні до чого тут.
творцем був ти...і досліди твої
над тим же світом і самим собою.
то ж, пожинай плоди...збирай каміння... -
подумав я і все закреслив.
зім"яв папір
і кинув до корзини для сміття,
в непотріб.
- ...якби отак звільнятися від дій руїнотворних
і від думок подібних діям тим... -
намріялось мені.
дістав папір з корзини.
розправив.
все переписав.
вдоволений
зварив міцної кави.
тепер ось п"ю...тримаю у руці брунатну філіжанку.
і сумніви гризуть -
чи вірно я вчинив,
коли серед живих лишив те віршування?..
.jpg)
