...сиджу на березі озера...під вербою у кріслі...добре тут, тихо, спокійно...мирно...лише чути як вітер торкає вербове листя...і торкаючись до нього наче питає... - ну, і як тобі тут?... - і усміхається привітно, неспішно ходить навколо дерева, пливе над озером...блукає навколо мене...і знову торкає листя...і знову питає мене...і усміхається...не спиняє свій рух...і я усміхаюсь йому у відповідь із думкою про те, що добре, як у природі знаходиш затишність і захищеність душі...заплющую очі і старанно вслухаюся у світ... - там не чути птахів...самий шурхіт...і він схожий на дощ...так воно і є - за вікном дощ...травнева сльота...це ж треба таке! - вже весна скінчилася майже, а так холодно...мерзло...я поправив на плечах плед, встав із крісла і пошкандибав до кухні ставити воду на вогонь для кави... - час грітися...це той час, коли фантазії не допомогають відірватися від буденності...а вона (буденність) починає поводитися по хамськи нагло у мить мого повернення у дійсність...одразу спадає розуміння рашистської окупації - що я в оточені зради, злиднів і тотальної, ні чим не прихованої брехні про те, що - начебто! - "ми зараз знаходимося у розквіті благодатного перебування" в якійсь так званій "звільненої республіки"...що "ми ніколи так добре не жили, як нині"...але ж місто спорожніле, напівзруйноване, занедбане, брудне, розграбоване...і ніхто цього не заперечує!...всі бачать це...і нікому немає діла до тих, хто залишився... старим і немічним... - самі лише гучні слова та заяви про турботу, увагу і "материнське" піклування "республіки"...молодь спивається, наркоманить, гниє і гине в окопах розстрілюючи Україну...дітлахів навчають ненавидіти "укрів-карателів", "фашистів хохлів", "київську хунту" і тому подібним речам...вже не згадую про нісенітницю, яку ту поширюють - що український COVID-19 найнебезпечніший і що Україна на першому місті у світі числом смертей від цієї страшної хвороби, від цього "монстра"...ух ти! вже й кава назріла, прикликає до себе...піду, відведу душу, забудуся від бентежних дурниць, що збуджують і плутають думки...вертаюся з філіжанкою гарячою кави в руці до крісла, сьорбаю її потихеньку, занурююся ізнову, огортаюся відчуттям затишку...того затишку, в який нещодавно занурювався своєю уявою...там, біля озера...під вербою... - привіт, леготе! - вітаюся із вітерцем, який весело шумить у листі та гойдається на хвилях синього озера...на його плечі бачу метелика і драгонфлай, що готується до злету...але який із неї дракон! - з цієї чарівної, схожої на гвинтокрил прозоролелійнокрилої бабки... - вона раптом злетіла до сонця і її очима я бачив понівечений війною степ, вкритий квітами і травою...а там, далі - річка та кілька схожих на тоненькі струмочки джерельця - вони з'являлися наче нізвідки і зникали у водах озера...біля якого я у своєму кріслі закутаний у клітчастий плед сьорбаю каву із заплющеними очима...аби не виходити з магії свого уявного світу затишку, умиротворення і краси...
