12.07.2021 13:43
і степом...як морем...
на березі моря настил овальний,
мастильно намощений
міста поміст
тут голови сунуть під оплеск овацій
і ріжуть без візи
під вереск
і писк
одрізане тіло кладуть до кишені,
як клАдуть окрушину
у носовик
таємно показують,
кажучі жахно
- ...свічки запаліть!... -
в кружало закочують тіло усміхнене,
чхають в долоню
за браком хустОк
і, стримно зітхнувши, заплющують очі,
осану співають
про себе в умі
а потім навшпиньках розходяться, стиха
шепочуться щось по кутках...по кутках!
зберуться потайки на рогу всіх вулиць
з обличчями злими
і пострілом рот
примружують око, смакуючи цілять
більярдною кулею
нижче пупа!...
остання потала і мука остання,
з останньої сили
пливсти вже...не сила!
душі твоїй душно,
душі твоїй тяжко
у колі солоному
холоду моря
...що буде, те й буде -
забуте розбудиш
пливи без оглядки
...пливи ж но!...пливи...
08.07.2021 14:05
...коли небо захмарене над головою...
мені довподоби хаос.
але...
не той, що руйнує заради руйнацій,
знищень, спустошень і забуття -
болісне і сумне,
нудьгувате буває оте споглядання,
занурення думкою, роздумом
в чорну безодню пустелі марнотної смерті...
мені довподоби хаос!
але той,
що руйнує заради нОвих оновлень,
творчої розбудови світу...світів -
які безліччю нОвих зореутворень
турбують Усесвіт завзяттям веселих турбот,
неспокоєм, рухами, подихами життя...
...але Всесвіт глухий - він не чує
пісні пісень йому явлених НАС.
йому байдуже хто ми?...які ми і звідки?...
навіщо ми взагалі?... -
проковтне тим хаосом і не згадає.
інформація, кажуть, є незнищенна -
хотілося б вірити в те...але віра - сліпа.
тож, відносне усе...і усе тимчасовість.
яка ж з того користь (наприклад, мені...
до речі, корисливість нам закодовано в гени -
бо всі ми створіння суспільні), різниця яка нам,
в якому хаосі буде знищено світ наш?...
і дароване нам існування - навіщо?!...чому?...
аби хтось (або щось) прийшов, чи прийшло
і понищило раптом усе заради руйнації?
чи чогось там нового, але вже без нас?...
...і без мене?!!!...
та я ж такий гарний, великий, розумний!
і враз оце так, як корова злизала -
ковть і немає нікого, нічого і - ...навіть мене!
образливо все ж таки це виглядає.
можна додати і... - непристойно!
Всесвіте! Боже Величний! -
ти непристойний?!!...
аж не поводяться так із власним шедевром...
тим більше, з життями!...
...та як там не є, а в підсумку маємо...що?... -
ми маєм падіння вільне між безлічі зір...
маєм беззахисність,
маєм безпомічність,
маєм залежність від милостей, примхи стихій,
що вирують в безмежжі...
і пані Байдужість як посестра Всесвіту,
що незборима і войовнича -
гине усе на стежинах її!
байдужими кроками вільно крокує
шлЯхом байдужості пані Байдужість
у без свідомості вічність байдужу -
у вічності цій маєм зникнути ми...
простір ковтне про нас інформацію -
може,
колись то
відродимось ми
в інших вимірах...в інших світах
вдосконалених
Всесвітом
розом з хаосом руйнацій -
руйнацій заради оновлень і розбудови...
24.06.2021 11:08
фантазують люде, що буцімто нас посіяно тут, на планеті Земля якоюсь міжзоряною цивілізацією вищого ступеню розвитку - саме посіяно! - аби зібрати потім врожай для власного споживання у вигляді чи то як сніданкових страв, чи як енергетичних "батончиків"...звучить смішно, весело навіть, бо ми полюбляємо гумор, всілякі приколи і особливо жарти над сенсом власного існування...а коли серьозно - ми скрупульозно вивчаємо космос...удивляємося в очі Просторочасу...намагаємося вивчити його, підлаштуватися до нього - цього Бога всього! навколишнього і поза навколишнього...підлаштуватися заради збереження себЕ як виду...бо ми не хочемо зникати з мапи Всесвіту!...
.jpg)
ми створені з того, з чого створено Всесвіт.
а Всесвіт - з матерії чорної створено...
то ж, ми є - по суті! - матерія чорна.
так би мовити, підсумок дослідів Просторочасу -
Бога хаосу і пертурбацій,
смерті, життю, руйнувань, відтворення і перетворень...
і раптом ось ми - така собі Крапочка-успіх! -
в розкритій долоні у Бога Всього Над Усім.
Крапочка чиста і чорна у відблисках краху,
руйнацій і життєдайно яскравих райдуг,
надій на майбутнє...кохана, закохана
зронена з тої долоні у Всесвіті вічності
раптом, недбало, так...ненароком.
і в швидкоплинно-неспинних процесіях
тихо забута, загублена Просторочасом... -
а ми вже вичаєм, досліджуєм,
мріємо підлаштувати Його -
цього Бога над Богом Всього! -
на догоду собі...отакі ми зухвалі,
брутально нахабні, завзяті, сміливі, відважні!...
ми в прагнені жити, вижити,
ствердитися серед інших життів!
таких же, як ми
Крапочок-успіхів з дослідів Просторочасу -
Бога хаосу, смерті, життю,
відтворення і перетворень,
миті, вічності...діти його - ми
послідовники у непокорі!
нескорені зреченню, вироку,
Всесвітом на швидкоруч уготованого
в апо-
каліптичних
містеріях
нам
у чорній
матерії...
17.06.2021 14:06
за філіжанкою кави...
з чого починається творчий процес?...
Господи! стільки відповідей на це...
починаючи від іронічних,
прикольних, комічних,
смішних, саркастичних
і аж до брутальних,
до канонічних...
як колись мені мовив
розумний один чоловік -
скільки людей є у світі,
стільки й відповідей...без ліку!
і всі будуть різні,
суперечливі і справедливі...
так міркувалось за кавою у альтанці
під шелести вітру у листі грайливі -
наче гіллям у саду
він із хмарами в небі вітався,
що в танці повільні і білі
за обрій спадали сонні, зомлілі,
прозорими танули
в сині небесного моря,
сонце в якому спекотне
до змору...
але у саду
під покровом сплетених крон
затишно і прохолодно,
і манить в захмарений сон...
забуваєш про всі незавершені справи -
творчі, городні і хатні...
і не допита залишиться кава.
з чого ж починається творчий процес?... -
питаю себе...бо питання до мене.
не знаю, що мовити навіть на це...
напевне, то світло на колір зелене,
як у цьому саду,
у затишку цьому.
в якому не чути ні горя,
ні болю,
ні канонади,
ні грому навіть грози у негоду.
не бачиш,
не знаєш гвалту
і бруду міського,
його безголової суєти...
і гамору - ні-я-ко-го!
тиша і спокій, і прохолода,
чудова із легтом-вітром погода.
...і кава смачна...але тільки шкодА -
не допита,
вже захолола.
12.05.2021 15:08
per viam, de... - між іншим, щодо...
...на вулиці дощ, холодрига...сиджу у хаті в якійсь прострації...мерзну...з нудьги лізе в голову всіляке...
ми всі однотипні
в різновиді дивного світу природи.
поруч диких стихій руйнівних
співіснуємо, тому що ми
є породженням світу сього.
ми є симбіонти.
хоч підступні і хижі,
нищителі іншіх життів
заради розширення площ
і комфорту свого існування.
ми так улаштовані всі
у жорстокості безкомпромісній...
а над землею з землі
світ рослинний прямує до неба.
чи навпаки -
світ рослин проростає життями у землю.
від океанів річки
згори в океани спадають -
забинтовують світобудову
у води цілющі відтворень.
чи вистачить сил їм
втопити безглуздість людської жадоби?...
крізь розум і душу
спаданням стрімких водоспадів
обмити свідомість
аж до гибин
усвідомлення сутності нашого світу -
світу, який балансує у симбіозі
на грані буття?...
12.05.2021 14:01
коли за вікном дощ...
і була шумлива оповідь дощу...
і блукання вітру у саду...
- ...без парасольки... - всміхнувся я...
і слухав дощ, і споглядав бешкети вітру...
пив каву...
і було то навесні,
тепер,
нині,
саме в цю мить...
і була самотність...
і було сумно -
сумно, бо вітер руйнував красу
розквітлого саду...
і озночало це не що інше, як те,
що весна ставала минулим,
спогадом без прощання і останнього погляду...
весна йшла з мого саду,
лишала мені неспокій
і щемливе відчуття втрати...
втрати... - чого?...часу?...
чи отої краси, яка буяла цвітінням
під дзвінке мелодійне щебетання птахів?...
і самотність... - вона завжди
неочикувано і тихо з"являється,
сідає навпроти...і ми за кавою разом...
іноді їй пропоную якийсь гарячковий напій... -
вона більше чомусь любить мартіні, але
- ...не гребує і горілкою... - знов усміхнувся я. -
бо ми споріднені душі, я і самотність...
вже й не згадати котрий рік... - запалив сигарету,
прислухався до откровень дощу,
який все настирніше
калатав краплями по віконному склу...
але ж як журливо шелестить листя!...
журливість ця огорнула душу
важкою безнадійною безвихідністю,
незворотністю втрати часу...
- ...скільки його ще там лишилося?... - прошепотів я
і зітхнув...
допив каву...заплющив очі...
так, чуття мої (подумалось мені)
стали як оте скло, в яке барабанить дощ...
певне, останній дощ цієї весни...
весни, що пройшла крізь мене,
а я і не відчув...
лише квіти явили мені звабливість оновлення...
явили...і то на якусь мить...
бо важко знаходитися у темряві
і з темряви тої милуватися барвистим
веселковим світлом сонячного світу...
милуватися без відчуття відчаю
посеред суєтного, жваво рухливого життя...
і усе те під шумливу оповідь дощу...
і рвучкий вітер блукає у квітучому саду,
руйнує його обриванням дивовижних квітів весни...
і це в той час, коли весна вже майже минуле,
останнім кроком до спогаду
лишає відчуття втрати чогось важливого -
чи то часу,
чи то краси,
чи світла радості...
і було сумно...і холодно...
о! так... - і була кава...
кава із самотністю наодинці...
04.05.2021 13:22
impromtu...
...не зійти вже з цієї стежини.
справа - прірва, минуле пусте.
зліва дивне якесь сьогодення... -
не знаходжу себе там ніде.
йду за обрій вечірнього сонця,
крок невпевнений, у забуття,
весь у сумнівах і нерішучій...
а хвалився, що газда життя.
26.04.2021 13:47
між вдихом і видихом...
зрозуміти тебе -
це як наче над прірвою йти по сталевій струні,
що над попелом й димом вулканічної лави.
йти на вогник, якого на ланцюжку
розхитує вітер в забаві - сміється і кличе,
знущається вогником тим недосяжним.
а вітер - шелений! перехоплює дух аж,
коли зі шляху намагається він зірвати тебе
і скинути в прірву минувщини, в пройдене, темне.
і душить...він душить! наче задухи
від полум"я з прірви замало.
...і ступити на землю
під свисти і виски луснутої струни,
по якій ти щойно з острахом йшов
з єдиною вірою у спасіння.
мізерним, суєтним і невагомим,
у долі в обіймах вітром шалено хитався,
хаотично руками розмахував,
в балансуванні хапався, шукав рівноваги
без надії дістатися вогника на ланцюжку,
що на гілці крихкій старого трухлявого древа
висів у аркані щойно луснутої струни.
...торкнеся ногою землі із подивом -
ти ще живий?!...і цілий дістався мети -
тримати в руці ліхтарика на ланцюжку?...
і не віриш в розгубі, ваганнях, в нерозумінні...
...ах!
вітер вкаже на вихід з лабіринту питань -
бо з того заплутаного лабіринту
не виплутатись аж ніяк самотужки...бо то є
вічне блукання між стін самоти,
у вирві блукання пусте і безцільне.
...перейти через вирву -
то як наче по деревині пройти...
чи з легкістю птахом перелетіти,
метеликом з квітки на квітку,
кульбабовим зонтиком через калюжу-озерце,
що утворилося після стрімкої веселої зливи.
перейдеш через вир той
підхоплений вітром, в якого вчепився.
тримаєш у злеті в іншій руці
ліхтарика на лінцюжку,
в якому гойдається вогник.
дмухнеш на вогник, погасиш його
і повісиш на шию собі ліхтарика згаслого,
що на тонесенькому ланцюжку
від кроків хитатиметься
непотрібний і зайвий зліва направо.
і забудеш про мрії,
загубиш, утратиш, змарнуєш мету,
заради якої злетів над білими шапками гір.
...і звалися, гепнеся вниз,
у руїну, на дно побутових реалій.
і наче зі сну розплющиш очі свої в розумінні -
то була лише мить забуття між вдихом і видихом
димом смачного духмяного тютюну старої, давньої люльки.
неспішно зап"єш ковточком кави міцної
той видих димом сивим від люльки
і посміхнеся сумно...іронічно зітхнеш
розчарований з очарування.
зневір"я вишепчеш ні до кого...в нікуди
- ...зрозуміти тебе означатиме з"їхати з глузду...
26.04.2021 12:22
світанковий наступ...
...там, за краєм неба - квіти крізь тумани,
білокрилий лебідь обрисом оманним;
там оселі білі в сяйві відзеркалень
поміж білих лілій в синьо-синій далі;
там і легкокрилий янгол дня настання -
поруч сонця з хвилі в зареві світання;
там і вітер вільний - стишена стихія;
і вітрильник білий в океані мрії;
там тепло і світло, і пташині хори,
у бідарці літо від зорі у зорі...
і немає суму, що як в чаймах чайом
у печалях думи...там, за небокраєм.
...там, за небокраєм - спомин у минуле,
диво свят навзаєм і гульня розгульна,
пелюстки троянди - зливом у кохання
весело, грайливо...і красі - осанна!
там, за небокраєм...спів і сміх у тишу
степом і над гаєм, у сади роскішні,
райдуга від раю мов плавець барвистий
там, за небокраєм...
...але то з вікна все,
буряна уява
в світанковий наступ
у весняній
яві...
22.04.2021 14:04
теленкар...
...ця революція
збила його з пантелику -
на лицях і вулицях
бачив істерику й крики.
розхристані душі
у цій ноосфері задушливій
вітер в повітрі розлущив,
розвіяв йому під замкнені двері -
йому! розворі з руїн,
в якого кидали люди каміння,
стріляли услід...але тільки
влучити в нього не вміли.
бо він уже був
над межею, кордонами
різновсяких країн -
він утік до садів,
заховався в чарівні раї
і, утішений, там
ніжився, радо радів...заблукав у наїв,
на крилах злітав аж до неба -
оспівував світ і красу,
злотокудрую вроду -
бо розумів він як це потрібно життю!..
необхідність кохання....
і здрімнути приліг
у високостельних хоромах, в яких
здіймались відлунням
веселощі, сміхи і хори.
...він спав.
і розплющити очі не міг.
міцно сон
полонив його у захмар"ї.
і у зморі вустами
нашіптував пісню останню
з небес
теленкар.
Зображено: 91 - 100 з 178
