20.10.2021 12:25
...на обпадання листя в тиху сонячну погоду осені...коли відчувається від того листяного спадання хода...ні... - легка поступ часу...
...тремтіти листком
шумливим,
зеленим,
веселим на гілці.
а осінню раптом так стати
жовтим і жовклим.
і зірваним бути у поспіху вітром!
злетіти від літа у Літу -
у мляву, повільну, спокійну ріку всіх років.
і впасти, лягти до підніжжя старого свого
останнього віку з віків віковічних... -
останнього дня,
у якому згадка про спогад
і загадка у спогляданні шляхів всіх-усіх
під шаром товстим вже пожовклого листя,
що в спаданнях легке,
упокорене і безпорадне...
і немічне, в злеті крихке -
розбивається в порох, на прах!
вистеляє підніжжя старого твого
останнього віку...останнього дня,
в якому немає вітрів і холодних дощів...
і яскравого полум"я теж.
шумне мов шепіт у сні
шурхотіння повільного листоспадання -
відлунням у стомі воно у неспокій
в руїнах, в розламах,
в хитанні і злетах за вітром
попелом жовтим, червоним,
запилено сірим
і білобрудним.
розвіяний попіл цей
золотом мається,
щедро просипаним по небокраю -
мається мрією в холоді пізньої осені
листям обпалим,
шаром товстим що лягло до підніжжя
старого
останнього віку твого,
останнього дня
від віків
віковічних...
20.10.2021 12:02
порада собі: дивись частіше в небо, але... - не забувай про шлях, який веде тебе під небом...
крокуєш уперед...
і обрій як мета - аж ось він!
зовсім близько -
ступив за нього вмить.
проходиш наче в лаз
в розгубі... -
щось не так!
тут лише тління, пил,
пустеля, самота,
зневіра, тихий смуток,
тут спогадами час...старезність,
пустота
і розпач,
і безвихідь.
цей обрій - небу край...
розкришується шлях
крихким сувоєм трухлим -
в хаосі руйнувань
він інеєм спадає
з відлуннями стогнань
і озовами болю,
скрипіннями у крах,
в безмовну безнадію.
і на останній крок -
ні часу, ані сили -
завершення тут шлях.
...а там, удалині
весела сяє мрія!
тут щось не те...не так!
крокуєш уперед,
де обрій як мета
з оманних перетворень,
блукань і потрясінь.
у хащах запитань
зупинися в задумі -
зробити крок чи ні
в цю темряву,
в цю прірву?...
яку переступи -
ввійдеш у мрію!
...та сумніви гризуть.
і топчеся на місці... -
адже ж останній крок...
і дивися у небо, чекаючи порад,
на диво, провидіння... -
але воно мовчить.
як завжди - безсловесне
в осінню сутінь цю...
19.10.2021 15:11
холод осені і...тіні...
а осінь холодом гаями...
і степом тіні хмар похмурих...
в шорстких пожовклих травах вітер.
в яких слони, верблюди, лами -
в хитання хвиль неспішно й смурно
ходою в час руїн і зіткнень.
ті тихоплинні сірі тіні
з несмілих дивних перетворень.
їм озов слізний, відчай з болю
од віт обпалих в день осінній,
що в небо мов молитва кволих.
а мерзлі, хворі у тремтінні
отари тіней екзотичних
по степу осені...і вітер
обпалим листям
з шурхотінням
злітаннням,
паданням в століття!
...і стрімко перекотиполе
у самоті самот шляхами -
там, де слони, верблюди, лами
в пилу в осінні виднокола
попутні з перекотиполем
як крапки в таненнях зі снами...
...ці тіні холодом гаями
туманні
тануть
в далях
долі.
30.09.2021 15:05
краще б ото сидів би вдома, аніж псувати собі настрій на весь цей красивий і чарівний сонячний день...але ж...на його фоні мені в очі - чорні руїни в степу, даровані "узським міром"...дійсно - прощання вересня видалось чудовим, неймовірно вражаючим і зір, і душу, і серце...я вже не кажу, яких возвеличуючих слів у славу заслуговує цей день!...та, мушу визнати, все ж не потрібно було мені йти на зустріч цьому дню, а зустріти його у своїй холодній халупі...
...красуні квіти осені в степу
під сонцем гріються у травах
смарагдовоблідих -
хитаються у спогадах про літо,
настирну комашню,
нестерпну спеку,
суєтні дощі,
швидкі веселі зливи.
у листі - шелест хвилями відлунь,
подібних оплескам
незримому
і бажаному гостю... -
то вересень вітає листопад.
світанок дивовижний і прозорий
ввійшов у день великим сонцем -
святково виглядають навіть ті онде
руїни сел
і хати пограбовані до щенту
убивцем-москалем,
хамлом цим чорноротим.
уся біда і смерті,
що порозсіяно засланцем,
дибілом-путиноїдом кремля -
все це у сяянні божественного дня
стає вже зовсім не суттєвим
у змішаних чуттях,
коли похмурості нема -
є лише злість пом'якшена коханням,
зненависть - забуттям, а радість
нівелює розпачі і сумніви...і відчай
під цим блакитночарівним
шатром величним небом
така дурниця!...
наче Бог розсунув хмари темні назавжди
у обрії незнані.
29.09.2021 14:20
трохи виглядає трагікомічно тут хвилювання за нащадків, житимуть які мільярди років потому...опісля нас...трагікомічно, але ж і щіро - ми ж люди суспільні, хоч і у кожного свій погляд на майбуття...мій погляд сягає у незбагненні століття... - як у прийдешнє, так і у минувщину...чому?...і навіщо?...не знаю.
епоха діамантових зірок
кинджально ріже Всесвіт.
і холод кольорів,
і хаотичність звуків,
холодний блиск... -
печальний реквієм світам,
які кришталізовані зоріють
на зникнення,
на згубу у бутті.
шлях діамантовий зірок -
останній шлях.
лиш полиски слабі
з проміння тьмяного
блукають між руїн
незбутніх мрій
в надіях невиразних
спасіння,
порятунку,
співчуття...
і стогін жалісний згасаючих зірок -
у подиху останніх гравітацій
червлених куль зотлілих карликових зір.
буяли що і сяяли, іскрилися, палали
у полум"ї бурхливого життя... -
колись такими були.
лишився крик, цей стогін, біль
і озови у Всесвіті пустельному крізь тишу,
у темряву щільну і непроглядну.
і шлях їм діамантовий - у несвіт
між чорних гострих брил планет загиблих,
поміж колишніми життями.
наосліп зорі стомлені плетуться,
кривавий слід за ними - шлейфом,
хмаринами рожевими, туманом.
розірвані в ніщо, обвуглені у темряві зникають -
чи оживуть, відродяться вони?...
прокинуться колись від летаргічних снів?...
а може їхній сон - колапс матерій?...
хімія гниття і поглинання останнього шляху
в епоху діамантову завершень?...
...чи встигнемо знайти собі ми інший Всесвіт?...
уникнути аби страхіть подібних
і анігіляцій...
бо важко усвідомити себе як тимчасовість
у тимчасових Всесвітах,
у просторах безмежних............
26.09.2021 13:40
...звичайний, один з багатьох осінніх днів...коли навіть у сонячний день трохи сумно, трохи мерзло і самотність жене з квартири (халупи, камери, бетонного склепу і тому подібного сховища для тіла, але не для духовного і тілесного комфорту і відпочинку)...жене мене самотність пройтися садом... - уявним, бо свій, власний сад давно знищено москалем-окупантом...як і хату біля...
і як наче з шуму
рвані хмари в небі.
в суєті у тлумі
рухатися треба
і штовхатись ліктем
зліва...справа також
і тримати ліки
на випадок всякий.
де там тії гапти -
стежку гаптувати,
болота як раптом
і зілізні грати.
і тлумить як вітер
всі, що в тлумі, долі.
а життя як витвір,
де не грають ролей.
де живуть, існують
і гостюють люди,
здрастують, хворують,
день у алилуях.
і ці хмари в небі
білосірі в шумі
зовсім без потреби
в суєті у тлумі.
і лягають тіні
хмар тих невеселих
на ліси осінні,
степ, гаї, оселі.
там, в якомусь дворі
гойдалка зі скрипом -
із вітрами в хорі
мовить в небо хрипло.
хитані дерева
плачуть листопадом... -
впало листя кревне
з гілок
в землю саду.
пахне впалим листям
(...сум в душі і спогад...).
небо хмарне висне
наче Божий погляд...
...вийшов тихо з хати
на стежину саду,
щоб не заблукати
у думках безладних.
опершись на костур
йду під сонцем хмарним.
у серпанку осінь
поруч мене...гарна............
22.09.2021 13:28
...і навіть не уявляю, щоб я робив, аби не знав котра година тої, чи іншої миті... - коли це знання конче необхідне...
а час в петлі -
метляється від завтра в саме вчора
і навпаки із інверсійним скрипом
заіржавілим маятником давнім,
давнішим за світи,
поміж яких хитається ледь-ледь.
- ...привіт!... - вітаюся із нам
(з самим собою наче).
вдщивляюся ув вічі небуття,
тримаю у руці годинникові стрілки -
їх час при втечі загубив,
коли тікав (із тіканнями в миті)
відболю, стресу і гріхів... -
тікав з усього того,
пакунками вагомими що ми
йому завдали на рамена.
з того й поліз в петлю -
часу у часі крізь часи
ніколи не позбавитися ноші,
бо він є ЧАС!...
хіба... - закреслити себе,
запхати в зашморг самогубства.
сміюсь,
жартую,
гуморю...
але зірки нейтронні
зчепилися в борні за право
зчинити вибух порятунку -
затіяти у Всесвіті святковий фейєрверк,
салют життя на визволення часу.
- ...хихи...куди призводять жарти!... -
всміхаюсь подумки собі.
і зупиняю маятник іржавий,
до блиску вичистив його.
пилюку (не міжзоряна, бува?...),
бруд (кажуть, метагалактичний!)... -
то все прибрав із механізму.
і стрілки приладнав до циферблату.
(нового, бо старий вже зовсім був затертий).
...просвітлений всміхнувся раптом час,
пішов нечутним кроком.
м"яким "тік-так" стривожив самоту
і боєм цісарським,
відлунням милозвучним
подякував зіркам за фейєрверк,
салют пісень у славу
часовічності у всесвіті безмежного простору...
...а я пив каву у затишку на кухні
і думаю про те... -
як просто опинитись поза часом,
коли от так от, раптом, самотужки
ти відрихтовуєш, вертаєш до життя
годинника давнішого за тебе
на хтозна скільки там століть............
21.09.2021 15:18
осінь...вересень...сльота...прохолодний, сирий, нікудишній день...стою біля вікна, курю...тютюновий дим видихую у привідчинену кватирку...і раптом крізь скло на підвіконні побачив білого метелика... - о цій порі?!...в таку негоду?...звідки?...здивування моє зникло, коли зрозумів, що метелик не живий - його звіяв з підвіконня легкий осінній холодний вітер...і на душі так стало чомусь жалісно і сумно...
* * *
пізні метелики -
літа відлуння,
пурхання в осені
крилами білими;
слово,
розмова кохання і мрії,
відчай, тривога
і безнадія...
метелики світлі -
дія остання
п"єси від літа.
пізні метелики
малісні хмарами -
в обрій серпанковий
таненням білим.
в далі оманні
плавним злітанням
метелики мерзлі,
метелики білі...
сцена осіння
в суціль у захмаренні!
дія завершена,
дія остання.
в погляді осені
тиха зажуреність
і співчуття,
і безсилля,
розгубленість
від візуального
болю на згубленість...
...ах! перепрошую,
прошу, панове -
скорше завіси!...
завіси
між бутафорій
і холодом дійсним... -
дія завершена,
дія фатальна.
...білі метелики
спогад і марення.
21.09.2021 15:04
перепетії кохання (з минулого)...
привівся врешті до неслави,
у цілковитий, повний крах!
байдужий всім...і ти не в справі,
що вже давно не при ділах.
адже тепер в суспільній стайні,
в житті далеко не орел,
а з найостанніших останній
гріхів відпущення козел...
тобі кохана класні роги
лишила...з усміхом пішла.
і на узбіччі, край дороги
п"єш оковиту із горла.
- ...тесак візьму! заріжу падлу!... -
в мізку, крутилося в думках.
але безсило руки впали,
зненависть сяяла в очах.
ніхто, ніщо і ні до чого -
зронив невмисно пляшку ти...
і попетляв мов девом в рогах
у самий темінь темноти.
а там у сон сховались миті
падіння твого і ганьби.
...і цілі вівці, вовки ситі
в цей час розгуби і журби.
12.09.2021 14:33
грав у шахи із правнуком...і програв...шансів на реванш мені не дали...от, такі от справи мої старечі...
і час настав!
ми врешті решт прозріли.
вже бачим шлях наш
вільний і простий...
вперед!...
вперед по кліткам чорно-білим!
ми не програєм більше,
я
і ти...
з суперником конкретно розберемось!
навіємо на нього дур і жах.
наш хід - конем!
а там слоном проб"ємось...
а інше - ферзь розіб"є в пух і прах.
всі лаври - їй!
а як іще?!...
звичайно!
ми пішаки жертовні у боях.
ладьї - фортеці, як дозор на чатах.
король - стратег...тримає мужньо стяг!
поміж гармат неспішно дефілює -
під кулями сміливий променад!
він суверен!...над всім володарює...
і полюбляє сир і шоколад.
стрибати вміє навіть через клітку!
ще дивовижніші у нього є дива.
бо він - король!
величність його світла,
величні слава, дії і слова...
за короля!
за поле!
і це небо!...життя кладем
у клятві на крові.
нас ферзь веде!...а більше і не треба!
крокуємо по кліткам
...через дві.
Зображено: 61 - 70 з 178
