18.02.2022 14:00
норовливий мерзлик...
ось що хотілось собі доповісти... -
шукаючи правду отримаю кривди,
сварку, плітки, матюки і образи...
ще й буде мені пожиттєва анафема,
щойно уперто шукатиму правду я.
тому що у правді занурення істин!
істин, яких не повинен я знати.
та пізнавати, повинен їх прагнути,
світ відчиняти незнаному в зустріч.
вона ефемерна і недосяжна,
схована Всесвітом правда матерій
чорних і світлих між темних енергій
у гравітації просторочасу...
...але в петлі часовій нині я...неприродній,
яка таки зрима - змія мов зигзагом
складена щільно...з пикою списом,
яким зазирає у сьогодення.
майбутнє воно чи якесь паралельне
те змієвидне з видінь часоплиння,
яке язиком торкається мрії,
світ затуляє, веде в ірреальне?...
...задкую, плазую, тікаю від нього,
назад озирнутись немає і сили!
а підсвідомість пульсує наївом
- ...спасіння твоє, порятунок - минуле... -
і вже не хочеться правди шукати.
в темній норі заховатися б швидше!
і не вилазити з неї ніколи,
тінню навіть блукати між люди.
лиш милуватися світом на відстані
звідси, з нори, в самоті із темноти.
бо ж на мені - пожиттєва анафема
лиш за уявні пошуки правди...
...витягну руку до снігопаду,
холод відчую, зиму на долоні.
але я знаю - то все не реальне,
ні я у норі, ні сніжинки свободи.
25.12.2021 13:16
сумбурна передсвяткова поетична нотатка про втрачені слова, які могли б скластися у дивовижно мелодійну співанку...можливо новорічну...можливо різдвяну... - та на превеликий жаль слова ті забулися ще до їх занесення на білий, чистий папір і ніяк не пригадуються чомусь...такі от драматичні ситуації іноді трапляються із подібними цьому поетичними текстами...тож і завершена ця метушлива "гра" у пригадалки і шукання слова саме прозовим текстом...
1.
собі самому в самоті
по вінця чарку наливаю.
себе із святом привітаю
і за пустий присяду стіл.
лиш хліб і сало, огірок -
ото й і вся моя трапеза
у час, коли іду по лезу
і як останній кожен крок.
мене пригорне п'яний сум,
думки сховає у тумані
надій якихось, у омані.
у цю пусту зими красу -
холодну, білу, у вітрах,
із мокрим снігом і дощами,
що льодом голим під ногами,
скляні вмерзають на гілках.
...тож, мимрю щось там в темноті
про сум, про зиму неприглядну,
про цю війну дебільну й кляту!
про тишу темну в самоті... -
немов виспівував слова.
на стіл схилилась голова -
у дім зманив чаклунний сон,
де ні дверей, ані вікОн.
2.
прокинусь ранком весь ніякий.
папір розкиданий зім'ятий
навколо мене наче сніг... -
тож, пісню скласти я не зміг.
і розпочав свій новий день
холодним душем, пивом білим
(на опохмєл воно не хіло!),
шуканням слова до пісень... -
пісень, учора що не встиг
зафіксувати на папері -
зімкнулись віки наче двері.
Морфей здогнав і переміг.
і не знайду ніяк тепер
тих слів, що співані уночі
такі магічні і пророчі!
...немов їх наче хтось-то спер.
просив у Бога помогти -
що не за славою в гонитві
згадати хочу у молитві,
слова, знаменами нести.
але все марно і дарма!
я не згадав чарівну пісню.
вона є втрачена...невмисно.
виходить... - облизня спіймав.
P.S.
...і тут як сніг з ясного неба увірвалася красуня Муза... - зла, розлютована розкидала усі мої папери зі столу, м'яла їх, рвала, топтала і буцала по підлозі...немов танцювала відьомський танок проклять... охрипло сварилася до мене... - ...як ти міг?!...як ти смів?!...хто тобі дозволив копирсатися у тих ото словах?!...я не дозволяла!...а ти! без мого відома! взявся до письма?!...за відсутності мене?!...це як наче вбити, принизити мене!!!...нє! ну, це вже ні в які ворота!...це якийсь наглий...садистський сексизм! гендерна нерівність, несправедливість!...то ганьба!...та ти...та ти...та ти знаєш хто є після цього?!...ти ница істота!... нікчема...ти для мене більше ніхто! ти для мене більше не існуєш!!!...зрадник!... - кричала, аж пирскала слиною, ошаліло метлялася туди-сюди по крихітній кімнаті...і потім спалила перо мого натхнення, яким намагався занотувати пісню з пригаданих і з новопридуманих слів...тепер я вже бачу, що втратив свою пісню назавжди... - посваритися із Музою?!...то є найжахливіший злочин, який можна лише уявити...але неочікувано для мене красуня раптом сіла в моє крісло, поклала свої стрункі ніжки на письмовий стіл і почала перебирати тонкими довгими пальчиками золоті струни ліри... - дивовижна, ритмічна мелодія задзвеніла все ближче, гучніше і гучніше, мені під саме вухо...то гримів годинник! гримів так, що й мертвого збудить...збудив і мене...виходить, що я знову заснув...та на цей раз вже у ліжку...здійнявся і глянув у бік столу... - холера! знову розкидано паперу як наче сніг на підлозі...та ще й у тому папері заплуталося кілька порожніх пляшок...дідько! в мене ж сьогодні гості...мусив швиденько прибратися... - свято ж наближається! а в мене ніц не готово...пиво і горілка є, цього добра достатньо...а от гарного вина (для Неї!), на жаль, в моєму барі - катма!...купив...ще й солоденького на додачу...чекаю от на дзвінка у двері... - гостей повинно бути повна хата...а як же!...інакше і бути не може...
16.12.2021 14:55
...туман...сиро...холодно...наче пізня осінь, а не зима...хоча й припорошена злегка снігом...тож і настрій відповідний - зовсім не передноворічний і - абсолютно! - не передріздвяний...а тут іще ця кремлівська дебільна істерія...
за тим порогом йде війна.
якась істерика гібридна.
для путиноїда як ціль,
причина диких цих істерик... -
от тільки ти йому як нуль,
чужа істота і нікчема...
але із гаджетом сучасним
шукаєш ігор і розваг.
ти козаком рішучо, вміло
враз окульбачиш там коня
й верхи на огирю стрибаєш
крізь оник димний у вогню
і що є моці стрімко так
в інформаційний простір скачеш -
у свято, в подорож, в оман,
у блиск і відблиски святкові,
у маскарад, в бали щоденні...
про все! і себе забуваєш,
про те, що поруч йде війна,
якась істерика гібридна... -
бо ти в ілюзіях! нема
тебе і духу в цьому світі,
де ми живемо сьогоденням,
тепер і зараз, саме тут.
що нам вчорашнє?!...
лиш побіжно,
згадаєм з настрою його.
і на прийдешнєє начхать нам -
воно незриме і ніщо,
його ніколи нам не знати.
і саме нині слушний час
аби освідчитись Фортуні
в безсуперечності своїй,
у незрадливості й покорі.
...о! так... - усе змінилося у часі
(можливо я змінився в ньому?...).
тут кожен зайнятий собою,
собі самому головний
і прагне Бога і свободи,
але...але...але... -
за тим порогом йде війна,
кремлівський
приступ
істерії.
25.11.2021 11:58
...а таки чути брязкання зброєю путиноїдів об землю моєї вітчизни...об землю вітчизни, яку намагається всіма правдами і неправдами привласнити собі москаль...землю, яку він (скотина!) фактично вже вкрав у мене... - не тому, що вона йому потрібна, а з природної дурості своєї, жадоби, злодійської натури...
1.
спочатку окупації
тут рай був для злочинців,
"маліна" бандюків.
і лятві московитській
було тут дике свято,
а саме... -
демонстративні розстріли і вбивства,
наруга і приниження чеснот
і гідності людської,
гвалтування,
відверто хамські пограбунки.
а потім все нараз притихло,
вляглося, заспокоїлося все.
і мешканців поменшало...чомусь.
напівпорожнє місто -
все! до останнього на дереві листа,
до гілочки останньої в руїні -
підлеглим стало місто
зрадникам і цій орді,
яка вповзла отрутою нищівною з болот
північно-східного сусіди,
в якого божеством -
скотина тварна,
шизик,
у кремлі що мається в істериці,
у мареннях хворобних,
в ілюзіях про велич і могуть.
хоча...насправді
ідол їхній, виродок пустоголовий -
інфекція,
вадливою комахою
в спільноті світовій.
воно шкідливе навіть у суспільстві,
яке в екстазі, сп'яну чи там як
звело таке лайно до влади над собою,
зробило Богом і царем,
володарем довічним.
...тож нині тут -
спокійне, тихе сьогодення
(коли вже не зважати
на брязкання озброєнням орди
останнім часом...).
в оточені руїн це місто схожим є, подібне цвинтарю,
розбиті де старі хрести і з новими хрестами
і на постаментах вбивці, бандюки
і окупанти-мародери... - всіх їх шанують тут
і моляться на них, і славлять
на вулицях ув'язненого міста.
будинки у похмурості погоди
холодні, сірі і сирі -
крізь осінь височіють,
крізь туман
за обрій зазирають.
дахи всі їхні - посміхи криві,
а от занедбаність не бачать над собою...
як мешканці, що мешкають за стінами убого,
не усвідомлюють ні ницості буття,
ні зайвості своєї,
на відають того, що тут майбутнього немає...
всі вулиці у кут глухий їх зводять.
а там чекають вбивці -
їм байдуже куди, в кого стріляти.
бо цар звелів розстрілювати все,
що втрапить їм на мушку!
їм так звелів їх цар,
а, отже, і сам Бог! всевладний москалів...
...і так ото кружляють мешканці халуп навколо.
не вліво і не вправо, а по колу -
за харчем, ліками, в квартиру.
і знов, зворотно від квартири
по ліки і харчі.
і весь той час постійно відчувають
пильний погляд бандюків,
убивць, загарбників, злочинців... -
вони є хазяями на землі вітчизни мешканців,
які є живність окупанта,
як барани,
як вівці на поживу............
2.
вишикую шеренгами думки.
за взводом взвод.
у простір поля бою.
їх відмежовую,
відсовую хлистом -
подалі, в тінь,
від дійсності подалі -
воно в лайні!
у побуті буття
малюнком діарамним перед очі
потворить небокрай.
і хоч стрибай,
підстрибуй малохольним
(чи там яким іще) -
все вийде на пусте,
даремне, недоладне.
не взириш там, за обрієм
ні місяця, ні зірки,
ні світання -
довкола, навкруги і скрізь усе,
геть чисто все усюди
занадто хляє по життю,
загралось грою в бруді,
по самі вуха сповнилось в олжі,
ковтає зло й випльовує зі сміхом!
по приколу себе занурило в лайно -
там чавить і придушує, і душить
свідоме й підсвідоме все в собі.
живе єдиним днем - минулим, не майбутнім.
в сьогоденні - зуби скалить в реготі з війни.
і байди б'є, бухає, чха на все і бачити не хоче
біди, яка усе довкола трощить,
катує і мордує, крушить душу
(виходить, що не всім, а вибірково)...
думки відкинуті вертаю.
вмиваю світлом віри і надій
у мрії незбагненній в майбуття,
в якому ми відбудемося, врешті.
...у сумнівах
вишикую думки
за взводом взвод
у простір
поля
бою.
3.
це небо - камуфляж.
під небом - степ і осінь.
з руїн війни колаж
скривавлений у розсип.
від обрію туман
лахміттям під вітрами... -
там озовом сурма
в задимлені розлами.
там хмикання і сміх,
байдужість і цинічність.
там праведність і гріх
в петлі трагікомічній.
зненависть навздогін -
в гонитві, у погоні
за тінями...що тлін,
що нуль і попіл скону.
доробалом осел
із вулиць окупацій -
святійшим до осель,
в помешкання прострацій.
тій глупоті устріч
брязкал бряжчання низка.
істоти без облич.
і циферблат без чисел.
і розсвіту купаж
густочервоно в простір,
у сонячний вояж
під небом
в степ
крізь осінь............
12.11.2021 13:54
у цей день...
у цей день в листопад
у неспокою сад.
дощ на вулиці йде
і шумить, і гуде.
і з розхитаних віт
листя пада у світ -
наче попіл важкий
обпадає крихкий.
краплі дзвонами струн.
і з відлуннями рун
вітер піснею в сад
у цей день в листопад -
сповідь наче той спів
від бурхливих вітрів,
що кружлянням дощів
дістають до душі.
і від сірості хмар
розстелився туман -
непрозорий мов пил
заховав небосхил,
затулив увесь світ
від розхитаних віт.
і печалився сад
у цей день в листопад
за обпалим отим
листям не золотим.
а за брамою вже
сніг зима береже
і сміється, надісь,
від осінніх надій.
і відчутний важкий
її крок льодовий.
тільки зараз якраз
не її нині час -
не ввійти їй у сад,
у цей день,
в листопад...
...біля столу стою.
каву з чашечки п'ю.
бережуся остуд.
в хаті,
в схові,
отут
поглядаю в вікно
вкотре, знову і знов -
як у відчаю сад
з болю просить порад
і безлистим гіллям
метушився і кляв
від омани і зрад
у цей день
в листопад...
але дощ все іде...
і шумить...
і гуде...
07.11.2021 13:53
...це як іронічна порада собі, аби - дійсно! - не загрузнути іще глибше у цій безглуздості, у цьому паскудстві московитського гібриду...
при падінні у спогляданні
геніальної німоти,
що в байдужості до злодіяння,
до безглуздості і глупоти... -
придбай вітрило собі
...з парашутиком.
не втопитись аби у лайні
обшушуканим і ошуканим
в цій суспільній драговині.
то як поміч тобі безкрилому
на сповільнення часу падінь.
і - з подяки вітрам! -
із вітрилом ти
не шелепнеся в сморідну тінь.
лиш сковзнеся,
торкнеся п'ятами
по гнилизні огидній, лихій.
відштовхнеся від тої лятви
в непроглядний захмарний сувій.
і в тумані кружляючи листям
в ясноокій зорі крізь пітьму
над дахами осіннього міста
привітаєш у злеті зиму...
і в падінні у спогляданні
ледь зажевріє мить надій -
таки зійде в пітьму світанок!
в цю гнилизну...
у цей застій...
____лятва - погань, скверна, паскудство
03.11.2021 11:51
православна церква, з зрозумілих причин, не визнає гелловін... - вона православна...але я заскорузлий "атеїст" (не з ідейних поглядів, а так був вихований у совітчині) і тому іноді полюбляю зазирнути своїми надумками у, так би мовити, пекельний світ...звичайно, так... - заради розваги, потіхи для...пофантазувати аби на вільні теми і на теми, які частенько чіпляють за живе...до речі, другі з перерахованих тем набагато болючіші аніж перші... - бо перші вільні, ні про що...отже, тривірш навмисне висвітлюю тут з запізненням, вже опісля дня гелловіну... - лише і тільки з поваги до православ'я...
1. кадук
весь огорнутий в плюс
біс гримасочки творить,
тонкий смикає вус
і розгортує воргу.
землю костуром б'є -
розколов її навпіл!
і на костурі п'є,
сидячи мов на лаві:
ноги звісив в пітьму,
головою в безодню
і термосить суму,
сміючись у безсонні.
і термосить суму,
через шию що звисла,
ронить сліз каламуть
в реготанні зі свистом.
і кидається вниз
не зірками - камінням! -
в ним же створений із,
світ будуючи тлінний.
духом дув у дуду,
танцював з вихилясом.
ту тулив до ладу
какофонію пляском.
те тулив до ладу,
що не входило в розум.
кинув пляшку пусту,
ремигнувся у простір.
розлетілося скло -
де багатсько, де мало -
там, де падало, зло
миттю клом уростало.
розсварились світи!
остюки стали люди.
той тепер та не тий -
розбрат, війни усюди.
той тепер та не тий!
скрізь палають підпали.
тільки вихором штип
на спустошену пам'ять.
і не стало світань,
світ людей став нечійним.
поміж люди постав,
котрий мовить очима.
котрий кидає куб -
там не вгадана міта
і роковано згуб
і людині, і світу...
і кружляють сичі
над майданом, де гоци
під бряжчання грачів,
що в нірвані на коці.
_____кадук - біс, диявол, дідько
2. мамаї в переберіях...
оклією
озія
між зір
мара
розколола місяць
помахом пера
і завис у Всесвіт
окрик у світи
відчаєм безвиході,
сумом самоти...
...впали в натовп раптом
з місяця свічі блазні, біси й дикі
з лісу лохмачі -
брязкотіли брязкольцями в ковпаку
і лелітки розсипали на скаку.
бо двоногі,
бо пруткії іржунці
були коники в них,
срібні повідці.
копитцями по бруківці стук і цок,
фраків фалди не лишали слідочок.
а на вудлищі висіла голова -
замість чуба не солома, а трава.
дратували коней чубом хохмачі.
та й зчиняли серед люду метушню!
кидьком кидалися в оники вогню.
у гармидері під оплески та спів
витягали виті стрічки з рукавів.
підстеляли перехожим язики,
на які кидали гойно мідяки.
той оманливоманливий мідний гріш
шепотів шипінням змія
- ...швидше їж...
з пугачів злітали стрілом конфеті -
цяцьковані стали миттю всі путі,
по яких стрибали високо м'ячі -
коцом копали їх блазні циркачі.
вцілять в натовп у бешкеті сміхуни
і регочуть... - руки, ноги догори!
вуханцями в сміху б'ються об хідник,
в оці з реготу сльозився карий цвіт
і висморкувався з носу новий хіт.
у веселощах злітав з їх вуст акант,
з піни тисячі розкручених гірлянд.
ті гірлянди впали в шумний маскарад,
розузорили збіговище мов сад...
як на гайді грали,
били в барабан -
сполошились круки, сови і гавран!
прихилився тихий протяг до свічі -
тінню впала темінь темна до печі.
невгамовні, непосиди сміхачі,
маскарадний галас,
натовп,
файний фест... -
лицедійний
і бурхливий цей бурлеск
зупинився (напівтанець, напівсміх)
пишно в барвах у яскравих на потіх.
залишився лишень тихий Довгомуд -
через степ
від лісу
в хату
кинув
нуд.
3. фантасмагорія
...пусто у степу тим.
тихо навкруги.
вдих і видих ночі
криками нудьги.
чиїсь очі раптом
сяючі і злі
з темряви злетіли,
вклеїлись у склі... -
без обличчя чорні
вищипи на тлі.
збігли вмить ті очі
фарбою по склу -
позвивались зміями,
посплітались в клуб.
по долівці темні
наче долі карб
між клубів зміїних
там колода карт,
нетлями що спурхують
і в колоду знов
з шорохами склалися
ликами на схов.
...але наче дригвою
зникло все і дзвони
вдарили на сполох
в явну яв, не сонну -
там літали кульки.
кульки надувні
різнокольорові,
райдужні, ясні.
в серцевині кульок
плавали слова
у жалобі слізні,
тихі і як гвалт,
з лиха істеричні,
в роздумах сумні
і розумні...більше
все ж таки дурні.
пекла темна сила
в чехарді у грі
кульки ті ловила
та й кидала в гній
під виття й веселі
з танцями пісні...
дідько зводив сцени
помахом руки -
там червоні бились
в тінях павуки.
рев злітав тваринний
пристрасний з трибун,
з гуком тупотіли,
не жаліли бут
коли тінь звільнялась
з павукових пут.
...і аж ген за обрій
йшли дими од ватр -
то в долоні Юди
нечисті театр,
що як наче в блюді
страва у пару,
над якою плямка
товстогубий Хрум.
...і немає сонця,
місяця і зір -
лише в ряд з вогнями
безліч в скелях дір -
туди метеорно
як оте сміття
залітали душі,
долі і буття.
язиком вилизує
світло клятий біс.
світ ковтнув і сплюнув
на галай у плис -
пазурами рве його,
шмаття напинає
на брудного колеса,
що хвостом тримає.
почіпляв дзвіночки
на роки і днини -
лупить, б'є як в бубон
у вшир ободини...
упирів, що поруч
геть жене з очей,
дмухають що в бубон,
зирять з-за плечей.
дмухають щодуху!
та й роздули шар -
зарви поздували,
залишили згар.
і на тій гунадзі
влаштували учт
з шабашем шаленим,
стрибанням в обруч,
що палав в безодню.
пили,
їли.
зак
завертіли чака,
що завис за гак
над ядучим колом
з виском упириць...
аж поки не впали
змореними ниць.
лежбище смердюче
закрути стихій
попелом накрили
та й змели у звій -
лантухом, що хлюпав
замели в всесвіт,
в далії подалі
од бісівських вік -
вікі ті спадали
тяжко, аж до щік.
вії ж довгі - в омрак
тисячами пік.
і стихії стиха
мов до зору лік
все байки складали
до бісівських вік.
і хропів люцифер
наче воду пив.
посміхався хитро,
гави не ловив... -
копитом як вріже
по гунадзі - блись! -
так, що та із дзвоном
покотилась вниз.
так шалено й швидко
вилетіла з тьми -
проломила милю
наче тонкий хмиз!
в хату залетіла,
впала у вікно.
спурхнули метелики
картами ізнов...
...але кинулася блискавка,
грім об мур -
похитнувся місяць
й неба абажур.
01.11.2021 11:48
...і пил здійняв на дорозі вітер
і пил здійняв на дорозі вітер.
обпале листя летить услід.
у смутку в стЕпу схилились квіти,
в полинних хвилях останній цвіт.
з вербою річка веде розмови.
у волі, в небі ширяє птах.
а темні хмари в таємній змові
імжу сплітають у небесах -
ту сіть розкинуть в осінню днину
на степ, на місто, на весь окіл.
дощевий шурхіт печаллю злине,
спаде на серце...до щему біль.
по тій дорозі підеш до хати.
відчиниш двері. розпалиш піч.
і кинеш погляд в віконні грати -
там степ, тополя...і скоро ніч.
на всохлій гілці самотній ворон -
мов згубний жереб о цій порі! -
за обрій цілить злодійським зором,
де зорі в схові ще до зорі.
а дощ сковзає по шклу струмками...
і край дороги темніє крак...
п'єш філіжанку міцної кави.
в задумі стане вмить тоскно так!.........
____крак - кущ
01.11.2021 10:35
...хіба слово можна втримати за ґратами?...певне, що ні...ніколи...о! так... - ніколи!...
отак спаде слово
і піде воно коридорами мови
допоки не знайде собі місце
із високим вікном, у яке
зазирає місяць
і зорі заходять
розповісти аби всілякі дивні історії Всесвіту
і ранкова зоря завжди вітається гомінкими птахами
і сонечко вдень світло і тепло усміхається новому слову
що замріяно дивиться з підвіконня
милується степом і річкою гаю...
а потім заходили гості -
диваки веселі безцеремонні
влаштовують бал маскарадний
з феями, ельфами, чаклунками і чаклунами
з чортами і янголами
з матронами, донами і мадоннами
і лицарями без докору і страху
і блазні грали на мандолінах, гітарах і скрипках
дмухали в труби, в сопілки, щодуху в блискучі фанфари
били у бубни і барабани
і танцювали звеселяючи натовп всілякого іншого люду
якого набилося в затишне місце з високими
просторими вікнами замку
і пуляв салют, і гриміли оркестри
і кружляли у танці містичні дами і кавалери
принцеси ж і принці, королі, королеви
у масках казкових драконів споглядали це дійство
обмахуючи пір'яними віялами обличчя
маніжно прихилялись
і перемовлялись тихо про щось один з одним
ховали за віялами обличчя
які і так вже було не впізнати у масках... -
і все те
тонуло у квітах
лилося рікою вино
ломились ряди від їства
над усім панувала пишна і чепурна
розкішна ошатність кохання -
безтурботне, веселе, святкове, світле і чисте! -
воно огортало душу і серце
підхоплювало цей світ і підносило до небес... -
і слово нове спадало
і йшло коридорами замку мови
допоки не знайде собі місце
з високим просторим вікном до волі...
30.10.2021 10:52
віршик давній...але з огляду на сьогодення - нічого не змінилося попри обіцянки "слуг народу"... - ми лишаємося тими самими задуреними пішаками на шахівниці наших вже "новолицих", новообраних...бо вони одразу перетворилися на "шахів", як щойно потрапили до зали брехунів - перетворилися у "слонів", "ферзей", "королів", на "коників" і голих "тушок" (зайва фігура, але необхідна у "лохотроні")...можна було б і далі фантазувати в подібному стилі... - та легше від того не стає...і не стане...а шкода...і, як казав один відомий герой фільму, за державу прикро...
...вже вкотре слово пішло на слово...
як обридла ця чортівня!
а день розпочався у світі знову.
на схід сонця летить комашня.
і покірні законам квіти
звернули погляд свій у сонцесвіт.
а непосида пустун вітер
стрибає весело на віти з віт.
пташки щебечуть хорали хором
у небо синє, у простір хмар -
з яких то вилетить сірий ворон,
то ікла вискалить кугуар.
...ходою шахів в костюмах трійцях
йдуть до буфету чи ще кудись
подалі з зали бійці у бійці,
творці майбутнього розбрелись.
як просто "шахам" у шахи грати!
та вигравати на різі в ріг,
мізинцем стукати в іржаві грати
та зазирати в життя барліг.
а там... - кохання, свята і голод,
господар чорний лаштує бал
на тій колоді, що на розколі -
непримиримим
не до примирень,
не до замирень,
не до рішал...
і просторікують мовою мбуби
про історію,
мистецтво і скот.
кидають карту на жир чи бубну
з нудьги, в чеканнях "ходи в народ"...
аж раптом випав робочий в часі
день коротший за вихідний -
невинно скорчуються гримаси,
вмивають руки за ницість днів...
і сонце впАде за цю півкулю.
багрянець неба з'їдає тля -
до ранку шахи "війну" зготують
розминки задля, потіхи для.
світ огорнувся у нічку темну.
постали міфи з віків від сну.
зірки у небі такі даремні! -
сліпі, захмарні із туманУ.
скіаскопічне лежання сфінксів
зірветься раптом з тисячоліть -
гукнуть у Всесвіт, скуштують фінік,
з Богами підуть до пірамід.
словесний мотлох розчавлять лапи
створінь міфічних, камінних тіл -
в людській марноті вмостяться зграбно,
замруть улігшись серед світів...
...і ніч скінчиться.
сплять мудрі сови.
людей підхопить
метушня.
і вкотре слово
піде на слово.
о! як обридла ця чортівня!...
____скіаскопічне лежання сфінксів... - тут: спостереження з тіні тисячоліть
Зображено: 41 - 50 з 178
