18.07.2023 12:15
це мініатюра, невеличка замальовка літнього дня...з надуманим персонажем...і немає значення коли таке відбулося... - минулого чи нинішнього року...бо могло таки відбутися...як на мене, то все минулорічне....
.jpg)
літо...на сонці усі +35...а може й вище...за Цельсієм...після вранішньої прогулянки я сховався у тінь, ліг у саду під вишнею... - краса! тут затишно...але не так вже і прохолодно, як очікувалося...та все одно - гарно...тут усе кудись суєтно-хаотично поспішає всіляка мурашня та дрібні докучливі комахи, пурхають різноколірнокрилі метелики та лелійнокрилі бабки, дзижчать оси, бджоли, джмелі...наді мною павук сковзає, бігає по своєму плетиву, легіт гойдає його разом із вишневою гілкою і листям на ній...шепочуть трави, кивають до мене привітно квіти... - і я у відповідь привітався з ними, лежачі під густокронною вишнею...цьогоріч вишневий врожай буде славним! - он як рясніє...наїмося ж вишень!...якщо їх птахи раніше не склюють...птахи...ластівки наче маленькі стрілки у сині небес пишуть розповідь про свої мандри й стрімко час від час пікірують униз і ловлять комах на льоту... - підказують мені, що неможна постійно кружляти зі своїми думками десь у висотах небес, потрібно повертатися - хоча б іноді! - до суто земного...але мені ліньки...мені лінь і цікавості не маю - ніякої! - до всіляких там сьогоденних справ...та й і не існує ніяких справ! самий лише біль, розчарування і розпач...отож - байдужість обволікає мене, я заплющую очі і засинаю...прокинувся від стрибка коника, який стрибком пробудив наче щиглем і всівся мені на носі...я дивився на нього, він на мене... - ледар ти!... - єхидно мовив раптом він і зістрибнув з мого носа у гущавину трав...я згадав про дві пляшки пива (купив на шляху до хати) у поліетиленовій сумці і з прикрістю зауважив, що пляшки ті потеплішали поки я спав і що пиво тепер не таке вже й доречне у таку спеку...та все одно - відкрив одну, із задоволенням зробив кілька ковтків... - на диво гарно пішло!...а десь з віддаля долинала канонада... - нагадала мені де я, що в московитській окупації і що московія краде - можна сказати, що вже вкрала! - в мене мою Вітчизну...та ще й роздає свої паспорти (падло!!!)...москвофілові прихвосні висувають до маріонеткової влади так званої республіки (???...) заборони української мови - їх не влаштовує навіть те, що її вчать лише і тільки факультативно...і коли зважити на те, що відбувається у вільній Україні, ця "пропозиція" виглядає не такою й вже і химерною...але відмахуюся від цих похмурих думок і недобрих передчуттів...замилувався красенем метеликом - на його широких крилах небаченої краси, але хитромудрий візерунок... - що він може означати?... - запитав себе я пошепки... - і завмер у захваті очікуваного злету метелика з квітки...не довго чекав - він спурхнув так, що я аж відчув коливання повітря з помаху його казкових великих крил...але політ його якийсь невпевнений, здавалося - ось-ось і він впаде... - ...та чи п'яний він?...чи що таке з ним?... - подумалось мені...і усміхнувся, бо то, скоріше, я трохи захмелів - допиваю вже другу пляшку пива...хихи..от тобі і "хихи"! - вечоріє вже...
15.07.2023 12:34
в місячному сяйві...
в місячному сяйві
відсахнулись тіні
від дерев,
будівель,
згарищ і руїн.
старий будень ночі
на ціпок корявий
обіперся важко,
рушив крізь війну -
з'явою своєю
онімілий обшир
в сутінки ілюзій,
у серпанок сивий
легкий огорнув...
жовтий місяць в небі
тихою ходою
крокував в задумі,
рахував зірки
і дивився скоса
на сумне безлюддя,
де спадає попіл
спалених садів.
там і вітер -
стогін! в цій магічній ночі...
враз від світосяйва
відсахнулась тінь -
впала на прийдешнє
холодом і тлінням
на ранкові сходи,
в хмарний небокрай.
з кожним кроком втомним
старий будень ночі
танув і малішав
в обріях зорі.
у пташиній пісні
захлинувся морок.
склоподібний місяць
полисками зблід... -
в досвіту ще сяє,
ще зірки мигтіють
в попелу, у тлінні
знищених осель...
...протягом понурим,
помином у зморі
в місячному сяйві
ще й від неба
тінь...
.jpg)
15.07.2023 12:02
відторгнений...
все якось так змінилося одразу...
і онде там, за брамою відторгнення
маячить світотінями буття у сьогоденні.
всі кажуть там, за брамою цією
розстріляно гуманність,
згвалтовано усі чесноти людства
і кинуті зі сміхом звірині
на остаточне знищення...
того не може бути! маячня!...
то поголос людський.
й, напевне, з переляку.
бо, кажуть, там орудують рашисти -
орки, вбивці, злодії, кати... - голодна зграя,
зомбована у злиднях
зненавистю рашизму до всього людського,
до світу загалом...
воістину, війна - ганьба!
водночас і трагедія народів.
...за брамою відторгнення буття від сьогодення,
в оборі часу загнаний у кут
п'ю каву.
плутані думки
розплутую... - навіщо?
коли мене оце штовхають в зашморг часу...
...а дивний дощ
ледь чутний в літню пору
нашіптує імжею молитви... - вустами Бога?...
а чи ні?...від мене Богу?...
невже відторгнений у світі від буття
я ще на крок наблизився до Нього?...
в умиротворені бо
приспана
тривога.........
15.07.2023 11:18
...час такий вже, що війна стала віднині поточною справою...
.jpg)
прямує час незримою струною.
бринить по ній манливо у майбутнє.
а то - на сполох б'є розніженим світам,
яким він є буттям.
а ще - початком...і завершенням також.
але - уламки тих світів
і хімію життя
ізнов складе
в миттєвості новітніх літочислень...
по тій струні часу прямуємо і ми -
істотність, сутність,
створіння усвідомленого "Я".
і в ногу з часом до комфорту,
до зручностей свого улаштування
прямує й розум наш...зажди!...
наш розум?!...де?...
чи нині він проявлений у світі?...
війна шумить! гучним відлунням канонади.
у небі літаки і гвинтокрили гримлять,
ревуть пронизливо...аж лячно!...
плюю услід їм, бо думки
розкришує той рев на попіл,
як сміття розкидує в непотріб.
...руїни
осуджують мене -
лайном війни обдали,
занурили у згарища,
у трупний випар ткнули.
не забував аби
в думках своїх про вічне,
що тут колись були хати охайні, чепурні...
тепер задуха, розрух
і скрізь сади колишні...мертві,
розстріляні ордою,
мокшею, рашистами... - потворами часу,
яких зростило сьогодення...
а час іде.
і нас веде по фінішній струні
все далі від початку до завершень.
і... - дай нам Бог! святої перемоги...
а мокшу зморе на загин,
зведе в нікуди
і там їх перетворе у ніщо!.........
13.07.2023 13:22
стареча неділя?...то як тиждень літа...хоча, буває по різному...
така от скоїлась біда -
йому усе заборонили,
весь білий світ відгородили,
зашили дратвою вуста.
загратували небеси!
і по землі ходити також
заборонили з переляком
йому бентежні голоси.
...щодо кохання - "Stop!", сигнал -
неначе зроблена із глини
червона в тріщинах цеглина
вліпилась в сонячний овал...
до чарки тягнеться рука -
туди вже джус якийсь то влили.
тютюн у люльку відсирілий
набили...не до гопака
йому нещасному тепер.
вже й важко глянути угору.
кривою стежкою в сьогодні
себе непотребом припер.
...чарчину так таки хильнув
швиденько, нишком від дружини
й успішно з ночі тої днини
у день новий перемахнув,
проспавши його половину.
відпив компоту із вишЕнь,
в кишеню вклав кількО гривЕнь,
попрямував собі до ринку -
купить до люльки тютюну
сухого, гарного, міцного
і запалить...і вславить Бога
за те, що вічно не заснув.
за це і випити не гріх
в кафе-шантані на одинці...
себе вернув привітом жінці,
у вишняку поспати ліг,
в гріва шовкові та зелені...
і так неділя промайне
звичайним літнім теплим днем.
і під жіночі теревені
під час вечері - ні-за-що! -
отримати жіночу лайку.
все за тютюн, горілку кляту,
за те, за се, за казна-що.
29.06.2023 13:04
раннього літнього світанку....
перекинуті мости
через виблиски і блиски!
чути поскрипи мостин
юрмоскупченого дійства.
в блискавицях далечінь
кличе окриком гортанним.
чи починок, чи почин -
пада в розпачу останній,
не дотягнеться нестямний
у коловертню до кіл,
до коліс що білі спиці.
палять очі наче сіль
сонця коси променисті.
диво сяйво зоряниці
дзвінко їде в колісниці,
що запряженая цугом -
чути постуки копит
і веселий вітер дмуха,
насторожуючи вуха.
до зеніту часів стук
потягнувся мов серпанок,
в синій танучи імлі...
і не бачити, не чути
крізь хихикання прощання -
як зникаючи зітхнув
темний сутінок останній,
розкидаючи безладно
роси світлі по землі......
23.04.2023 13:35
...сиджу на березі озера...під вербою у кріслі...добре тут, тихо, спокійно...мирно...лише чути як вітер торкає вербове листя...і торкаючись до нього наче питає... - ну, і як тобі тут?... - і усміхається привітно, неспішно ходить навколо дерева, пливе над озером...блукає навколо мене...і знову торкає листя...і знову питає мене...і усміхається...не спиняє свій рух...і я усміхаюсь йому у відповідь із думкою про те, що добре, як у природі знаходиш затишність і захищеність душі...заплющую очі і старанно вслухаюся у світ... - там не чути птахів...самий шурхіт...і він схожий на дощ...так воно і є - за вікном дощ...травнева сльота...це ж треба таке! - вже весна скінчилася майже, а так холодно...мерзло...я поправив на плечах плед, встав із крісла і пошкандибав до кухні ставити воду на вогонь для кави... - час грітися...це той час, коли фантазії не допомогають відірватися від буденності...а вона (буденність) починає поводитися по хамськи нагло у мить мого повернення у дійсність...одразу спадає розуміння рашистської окупації - що я в оточені зради, злиднів і тотальної, ні чим не прихованої брехні про те, що - начебто! - "ми зараз знаходимося у розквіті благодатного перебування" в якійсь так званій "звільненої республіки"...що "ми ніколи так добре не жили, як нині"...але ж місто спорожніле, напівзруйноване, занедбане, брудне, розграбоване...і ніхто цього не заперечує!...всі бачать це...і нікому немає діла до тих, хто залишився... старим і немічним... - самі лише гучні слова та заяви про турботу, увагу і "материнське" піклування "республіки"...молодь спивається, наркоманить, гниє і гине в окопах розстрілюючи Україну...дітлахів навчають ненавидіти "укрів-карателів", "фашистів хохлів", "київську хунту" і тому подібним речам...вже не згадую про нісенітницю, яку ту поширюють - що український COVID-19 найнебезпечніший і що Україна на першому місті у світі числом смертей від цієї страшної хвороби, від цього "монстра"...ух ти! вже й кава назріла, прикликає до себе...піду, відведу душу, забудуся від бентежних дурниць, що збуджують і плутають думки...вертаюся з філіжанкою гарячою кави в руці до крісла, сьорбаю її потихеньку, занурююся ізнову, огортаюся відчуттям затишку...того затишку, в який нещодавно занурювався своєю уявою...там, біля озера...під вербою... - привіт, леготе! - вітаюся із вітерцем, який весело шумить у листі та гойдається на хвилях синього озера...на його плечі бачу метелика і драгонфлай, що готується до злету...але який із неї дракон! - з цієї чарівної, схожої на гвинтокрил прозоролелійнокрилої бабки... - вона раптом злетіла до сонця і її очима я бачив понівечений війною степ, вкритий квітами і травою...а там, далі - річка та кілька схожих на тоненькі струмочки джерельця - вони з'являлися наче нізвідки і зникали у водах озера...біля якого я у своєму кріслі закутаний у клітчастий плед сьорбаю каву із заплющеними очима...аби не виходити з магії свого уявного світу затишку, умиротворення і краси...
15.02.2023 14:27
хоча й зараз і лютий, але все одно - чується вже хода весни....
йду зречений у мрії без кобзи і без ліри
стежиною в руїні, що в скаллі і крихка...
змальовується в часі від змори яви марень -
хтось наче під цимбали ужучив гопака,
а там онде вертляві на саксофоні грають,
музики баламутні, оркестри духові.
гроза ураз ударить в тамтами і литаври -
переполох і сполох, і дощ спаде...затим
сніги зими, морози зійдуть і скрапотіють
під натиском цвітіння у сонці на льоту.
і розсвітом безмрійним в серпанку у зневір'ї
в жароту, в спеку літа стежиною ввійду.
в гаю, в тіні вербовій замру я коло ставу -
про що шепоче легіт почути в напівсні.
занурюся у казку, в гармонію оманну,
невчасний в сьогочассі зречуся метушні.
сумної заспівають гріва мов хвилі водні
і квіти літа в сонці всміхнуться враз мені.
а в небесах спокою човнами хмари білі
там з вічності у вічність, пливуть в височині-
їм байдуже-байдужо, що ще зима зимує
за вікнами, над ставом, в гаю і у полях.
але як перший вісник ширяє в сині неба
в сліпучій зливі сонця самотний чорний птах...
08.02.2023 14:37
"шановний ідіоте, ти у цьому світі один"... ("Тобі", В'ячеслав Прун).
- ...послухай, чувак, ти останній у світі дурень... -
шепотнула йому його доля.
і одразу відчув він присмак у роті крові -
то удар від життя йому подарунком в щелепу
стрімкий, блискавичний і сильний.
він аж вилетів геть із комфортного затишку будня
в саме-самісіньке дно.
з фінгалом під оком і зламаним носом
загримів усіма своїми кістками об стінку... -
не розсипався, бо
у схові скелет потрощений був -
в шкіряному мішку, що звалося тілом.
тілом, з якого звисав ганчір'ям
смокінг пожмаканий і брудний.
червоний метелик звисав комахою мертвою
з голої шиї на ліве плече...
...виплюнув зуби,
ковтає червоносоленозагуслую юшку.
шукає напомацки сигарети і запальничку
в кишені штанів, що жмакані дрантям
влипають у струпи ступнів.
по слизоті сковзає він у пітьмі,
п'ятами місить багно в намаганні здійнятись на ноги
й не може...о, Боже!... - не розуміє бо як... -
голова відлетіла та й вскоч покотилася
під копита підкованих коней.
потім чавили її
колеса автомобілей
й молотилась вона об шпали залізничних шляхів
під безліччю трун-теплушок-вагонів
старих совітських іще паротягів... -
то вже пізніше вона про все йому прогугнила, коли
вся потрощена геть усуціль
до ніг йому нізвідкіль прикотилась,
коли устромив до хребта свого цей
порожній та битий баняк пучеокий...
...нарешті намацав,
знайшов сигарети в кишені штанів.
запальничкою клацнув, ще двічи.
затягнувся й випустив хмарою дим...
...та розвіявся дим. він побачив -
поруч усміхнена відьма,
сидить депресуха!
сука!!!...
виливає в душу лайно й...
відмитись нема де...нема чим!
тицьнув в тарець їй,
у лярвову пику що сили
так, що спурхнула аж зі стільця у кватирку,
фіранки червоно крильми обпалила.
защебетала радісно в темну пустелю
- ...він п'яний!...він п'яний!...він п'яний!... -
і день зазирнув у вікно.
вмить все почалося спочатку.
- ...чуєш, чувак, ти останній у світі придурок!... -
шепоче йому з-за плеча утомлена доля.
жовтокислотне сонце злилось
на лінолеум чорний підлоги.
павутинням безладно сплелись на шпалерах
рожеворозмазані тіні у дні -
висолопили язика, дратувалось,
здригались реготом у безголоссі,
крутили фігури абстрактні з оголених тіл
позами хамські огидно відвертих...
- ...а-а-а! пішло воно нахер усе!
я не винен! не винен, бля!... -
пробуркотів і нюхнув ацетону.
зиркнув у кут -
там плавала тухлою рибою дримба.
кинув у неї недопал і плюнув.
вийшов у день полювати на круки та гави.
зі свого міномета гатив, руйнував
села, оселі, весь степ,
розсіював чергами смерть.
- ...ось і день розпочався... -
тихо промовив до себе собі.
- ...та й стане правильним день... -
почулось йому у відлуннях нізвідки.
побачив здивований -
з неба спадали мертві птахи.
- ...то глюки, напевне...або я вже точно подох... -
подумав він
з останнім
видихом
подиху...
06.02.2023 14:27
гарним, тихим зимовим днем завжди в уяві "мерехтять" якісь стихії...
одразу всі перетворились дні
в пусте ніщо, в скорючене металля...
розбився час, розсипались деталі -
дзигар зірвався з цвяха на стіні.
мете метіль в тумані небуття,
жене сніги в безобріях пустелі -
прийдешнє гине, вбите в сьогоденні
і спогадам немає вороття.
...яка різниця що й коли було!
і байдуже - учора чи сьогодні.
у цій бурхливій сніговій негоді
тебе нема, є лиш тмосиве тло.
заблуканий в нестерпній білій млі,
строщив життя мов зледенілу книгу.
у безчассі, захований у кригу
зісковзуєш в байдужості у тлін.
і до зіниць, до вуст твоїх рясні
снігисніжинки вмерзлися ажурні
як завірюхи вибухова гура
дзигар зірвала...той...що на стіні...
секунди зникли. і спинилась мить
сміливим кроком зникнення у часі.
...а віхола в полоні, у напасті
по склу шкребеться тихо й скавучить.
Зображено: 21 - 30 з 178
