у безвиході вихід є...

це коли сидиш поряд з убивцями й зрадниками

і московитськими найманцями-окупантами

і сміливою думкою граєшся у героїчний патріотизм -

що усі вони не що інше як покидьки скоти і загарбники

і дивишся в очі їм злом у зненависті

у їхні брехливі очі кидаєш подумки

- аби ж то ви всі подохли! -

і чарку горілки випиваєш до дна

...але то все у нетрях темних лабіринту спаплюженої душі...

виходиш із бару-кафе злегка захмілілий

витискуєш змучено посміх у світ проклинаючи всіх і все

і себе безвольнослабкого й ганебного

плентаєш вулицями тюрми

до своєї тюремної хати-склепу

в собі ховаєш себе герметично

у самоїдстві над собою малюєш небо метеликом у сонці літа

в безодні темній виростиш подумки липу

гілля якої простромлюють стіни скніння

у кроні її виспівують птахи раю

і сльози згорьованої душі

сором"язливо знімаєш з лиць тремтячими пальцями

й усміхнешся услід пурханню під чорною стелею метеликом 

небу в полоні

що крильцями б"ється в безвихідь...

коли відлічуєш час не миттєвостями

не секундами

а годинами у дні

лежачи у простирадлах строкатих на топчані -

дивишся тупо в вікно крізь грати

в якому видніється небо -

чекаєш на появу птаха в польоті у волі

або ж хоча почути його у вербі

що привітно хитає вітами у вікні... -

але то марна справа  

птахи у волі таке нині рідкісне диво

- ...окупація бо...

то ж просто лежачи на топчані

слухаєш вітер бурхливий і бунтівний -

він то сумний у задумі

а то веселий усміхнений

злий і грозний (як у грозу)... -

взагалі різмаїтий такий у настрої він!

просто диву дивуєся його непостійності.

весь час його бачиш в уяві рудоволосим хлопчиськом

заводіякою

з обличчям у ластовинках

бадьоро так 

кличе тебе

вчепився зв грати

- ...виходь!

я знайшов твою люльку

чекаю на дворі

виходь повеселимся на славу!

вип"єм вина

зацілуєм до шалу дівчат

заблукаємо з ними у полі

...досить валятися на топчані!.. -

ледь здіймеся на лікті

з великим зусиллям скинеш ноги

торкнеся ними підлоги

шукючи ними капці накинеш піджак

і зійдеш сходами в ніч

у двір...

тихо шепоче листя про щось

про сумне і печальне

місяць то осяє усе

то сховається раптом за хмару -

тернеш сірником (наче блискавка в тишу!)

запалиш

закахикаєся

викинеш геть недопал

...тихо навкруг

лише чути звуки віддалених вибухів

і стрілянину ( одиночні і черги)

...війна...

вертаєш до хати

під простирадла строкаті лягаєш на топчані

а вітер... - вітер сміється

мов як я тебе піддурив...

не вітер

а зрадник за гратами на вікні.

- ..та ну його!.. -

кахикнеш

заснеш без надії на завтра...

...і було так дивно мені усе -

хрестом палаючим я на колії залізничній

і похмурі гудзики своїх очей

втопив у погляд здивованозляканий машиніста

і чується - дзінь!

то врізався в мене потяг -

палають вагони і люди

люди з байдужим обличчям як в мене

на мене схожі усі

і теж завмерли палаючими хрестами -

аж раптом впала вода водоспадом на плечі

і стрімкими потоками зносить усе в чорторий

крутить в шаленому круговерті -

порозліталися гудзики-очі

риски-роти з блідої шкіри

і овали облич обгорілі й прострілені -

обертається все врізнобіч

і скрутилося враз у єдине обличчя

й летить  у безодні водній  в нікуди

і я мов крізь плазмову лінзу впадаю у Всесвіт

і з-поміж зір удивляюся у водоверті

в пульсуюче дзеркало

бачу своє відзеркалення -

там у межах овалу обличчя гудзики замість очей

а риски з блідої шкіри - зімкнуті щільно вуста

і простріли два, по краям що обпалені -

ніздрі кривого носа обличчя з пап"є-маше

яке шкереберть падає в прірву космічну

...у потойбіччі...

буденщина захована за грати

мізки стискає штаба, із дерева що зігнута в обруч

скляною грудкою у грудях серце стучить й кидається об ребра

немов розбитись хоче у друзки

свободу кличуть очі і слово на замку, на засові думки

душа трепече квіточкою маку в обіймах вітру від зими

...спадає сніг

звалився крізь полуду небесного зимового шатра

роскис і кумкає іржавий у болоті під ногами

місю його

іду по сигарети байдужий, посторонній, гаріль, дрібнота поза часом

у магазині краєм вуха почув утаємничене і злякане

нізвідки й звідусюди шепотіння

- ...та ні ж! померло сорок з голоду

повісився один...

вертаюся до хати

в якій лише дротяний тремпель для ватника мого

і вішалка для мого ж картуза -

пуста, холодна, темна шафа - НІ! - труна, не хата

...сиджу на кволому хибкому табуреті

курю смердючу "приму" й пускаю дим крізь грати

і крізь дурисвітні вузли полатаної клуні сьогодення -

то ж, сорок вмерло з голоду?..один повісився?..лише?!.

напевно й там він схоче закурити

піду хоч "приму" цю віддам йому в дарунок

...і захиталось тіло на шнуру у вічність

немов на стінці маятник старого дзигаря.

...вони усі звиклі до зброї,

вони вміють навіть стріляти.

зненависть у них у крові -

вакцину ввів путиноїд.

ненавидять все і всякі

гуманетарні штуки,

закони кригкі демократій.

ненавидять всіх, хто проти!

а до отих, нейтральних,

ставляться з гиддю, погорда.

в повазі у них, у шані

терор і рашизм дебільний.

у них нема батьківщини -

в них є територія, простір,

з якого стріляють в усюди

й в усе що ворушиться, диха,

до забуття в нестямі

кайфуючи запах крові.

і вишкірний посміх смерті

їм усмішка пріснодіви -

звичайним кремлівським злодюжкам,

убивцям і боягузам,

що гнидами позаповзали

в оселі міст многолюдних.

мародерствують і грабують,

окупацію звуть блокадою -

відчувають себе хозяями,

руйнуючи мирний розвій...  

...де шпакові співи

линуть дивним співом,

олені і лані

на ланах гуляють,

пурхає метелик,

легіть миром плинний,

райдуги вплелися

в першім павутинні,

в ранні на світанні

у весні квітучій

сяють в дланях лонних

роси в землях тучних,

над які незрячі

тіні хмар похмурих

в кольорах гарячих

оранжовобурих -

там пісковим пилом

часом передзвонним

осувались крильми

на родові крони

вибухи і дзвони,

біль високострунний...

тануть у тумані

в міражах відлунних.

занурив перо у чорнило

старанно шкрябаю букви -

згідно правилам калігрфії

виводжу в життя по білому в рисках паперу

уперше в своєму житті

пишу слово чорнилом (шість років тоді було)...

і що ж то за слово таке перше?..

не вгадаєш нізащо... -

бо не "матуся", а -  "рама".

лише зараз

на схилі років збагнув

сакраментальність першого слова, одягненого у чорнило:

рама - простір мого існування,

доля моя,

мій хомут, якого люблю

...бо мушу.

а ще я люблю тумани,

вечірню зорю і розсвіти -

особливо влітку,

коли трави і квіти косами

вплітаються в раму мого буття,

коли тополя, верба і калина

ведуть суперечки із вітром,

а річка

тоненькою синьою стрічкою

окреслює коло арени цирку -

там малесенькі люди

стріляють водою з пістолів,

з піскових гармат і танків

випулюють різнорозмірні і всякофігурні

кольорові льодяники і драже

розсипаючи цукор у поле бою,

гатять

карамельковими ракетами,

а іграшково крихітні гвинтокрили

і пластмасові літачки

скидують зверху кульки

що лопаються і спадають

золотою під рампами зливою...

і люди! - співають весело

і йдуть у атаку у танці (наче в балеті!),

обіймаються

і фантани пускають з очей... -

я розсміявся!

від сміху упав аж у крісло.

нюхаю нашатир,

щоб не з"їхати з глузду

і не втратити відчуття сьогодення,

реальність під старість...

-  ох! розсмішили ж мене війною!..до сліз -

хапаюсь за кулькову ручку

і на папері виводжу каряво - РАМА -

...аби не забути дитинство...

Сьогодні був створений наш новий блог. Слідкуйте за оновленнями, і ми будемо тримати Вас в курсі наших новин. Ви можете читати нові записи цього блогу використовуючи RSS канал.