яскраво барвистий жакет свій

недбало поклала на спинку вигнуту крісла

жваво розповідала про світ і життя

жартівливо і легко щось про кохання

я слухав тебе

я був радий тобі

не очікував що увійдеш

до мене в халупу -

в прокурене лежбище 

в безладі у бедламі якого марную свій час

насміхаюся над життям і над світом

саркастично пригадую щось про кохання

(уявляю себе огидним і п"яним сатиром!)

теревеню собі самому і мимрю злорадно

про відносини між людьми

їх благоустрій і побут

і взагалі... - сибаритствую животію у ліні

почуваю себе таким собі зажерливим міщанином

і раптом... - ось ти...

ах! красива така весела суєтна щебетуха

і я радий тобі

і радий що ти мене не забула

а то я почав уже скніти

в думках своїх мерзлих і прикрих...

...ми пили вино

танцювали

кружляли

літали під синіми небесами

метеликами у саду і над степом

а потім весь день безтурботні блукали 

майже порожнім містом

а далі...далі був сум - ти зникла

пішла

розтанула в небокраю

і я знову у кріслі з порожнім келехом у руці

злорадно до себе собі бубоню

про благоустрій і побут

про відносини між людьми

і марю у роздумах про життя

похований весь

у холод 

в серпанковий 

спогад...

гримить і гуркоче

місто мешканців гумористих...

поряд істерики їхнього сміху

з кручі стрибаєш натовпу на потіху.

юрмище те 

з гумором б"ється лобом об стінку,

гундосить в посміху 

молитву до неба захмареного.

чи у чисте кидає вітаннями спічі

і з ночі зорям засвічує свічі -

шукає виряченими очима

серед цирків місяця лисого і сумного

селеніту оголену, білолицю -

шукає настирно, ретельно

серед попелу,  пилу,

під каміннями,

в тінях пагорбів і у спекоті

і... - регоче...регоче...регоче!..

бо не знаходе натовп цей гумористий

діви оголеної

із довгим волоссям 

платиновим чи сивим,

мрією мріяну мрійно,

загадкову і фантастичну...

...а ти стрибаєш собі з тої кручі,

що над світами всіма височіє!

забутий, ти - вільний! нічийний...

у волі кохати, ненавидіти і радіти -

рівновіддалений від життя

і від істерики натовпу гумористого,

від мешканців, в реготі що

чи зі сміхом

"дне в одне пальцями тичуть

наче клоуни цирку...

на тирсу арени якого

падаєш з кручі 

що над світами всіма височіє.

як завжди розстаємось на завжди

...тільки зараз вже остаточно...

і слова твої тихі крізь сльози

- ....Господи! де наш той розум... -

і обійми, цілунок в коханні

палкий і пристрсний ніжний... -

все було як прощання з колишнім...

і від"їзд твій - втеча панічна

у печалі, в спогади з болем,

щемом у втомлене серце

і у душу - неспокоєм вічним...

скільки минуло відтоді?!.

у роках загубився той день...

та оце ось згадалось чомусь-то

у Богом забутому місті -

що занедбане нині,

у зраді,

розграбоване окупантом,

московитом,

що злодій і вбивця,

сволота і паскуда остання...

...а слова твої

з відчаєм тихі

від років тих далеких відлунних

наче мовлені зараз ось, щойно

і свідомість...і душу тривожать

- ...Господи! де наш той розум...

спогадами гомін...

болем льододломи...

дотик перебіжний

білосніжний ніжний...

раптом погляд літа -

милий і привітний,

усмішкою легкий

від років далеких...

небокрай в тумані

рискою омани...

колом видноколо

ворожбою долі,

де усе знайоме 

та немає дому,

плутані стежини,

час у швидкоплинні.

там зимовий озов

і кохання острів...

в схові водоспаду

відчай і розрада,

закиди і докір.

погляд сіроокий -

спогадом із тіні

в сьогоденній днині

майже не зимовій,

із журбою в змові.

там під снігоспадом

стежка мого саду,

по якій вчорашнє

наче як несправжнє.

мов сніги з уяви,

поволі і мляві.

наче то комахи

зреченні, закланні -

мухи та літайки

у танку світанку

в чарах заметілі

ясносяйно білі,

мрітні і примарні

пурханнями з хмари

хитані,

лелійні,

у похмурість -

мрійні...

мало світла у світі -

1.

з учора згублений 

у пошуку себе

тиняюся

блукаю поміж люди

вітаю кожного

вклоняюсь кожній тіні

і далі йду у пошуку себе

дзвоню в дзвіночок коло скроні

всміхаюсь квточці й метелику над нею

і небесам

над обрієм яких

мов струни многострунної бандури

зорю ранкову грають увесь час

мені для мене хмари... -

а я дзвоню в дзвіночок коло скроні

вздовж річки йду

минаю вбитий сад

розстріляні дерева 

іду туди

у степ

там є стара верба 

така стара! аж чорна

на ній хитаюсь я...

навпроти неї хата без даху і дверей

і вікна вибиті

та є там стіл стілець і крісло

у крісло сів - воно брудне

але м"яке і зручно в ньому

подумалось мені

- ...коли у це село явилася орда

селяни їх вітали

те певне що віталися не так

і от села не стало

біда та й годі!

сюди вже не повернеться ніхто

окрадено цей край рашистським хамом

чого там вже

...дивися, ось - з моєї хати вкрали навіть дах і двері...

стіл дерев"яний в тріщинах увесь

омитий вітрами й дощем й травою оповиті ніжки.

дістав з торбини сало

хліб

у пластикову кінву

плеснув гіркої

сумно посміхаюся до себе

до того на вербі

який хитається надломленим гіллям

від подиху вітрів...

всміхаюся  у долю

і мовчки поминув

прибрав усе в торбину

і засинаю в ніч в брудному затишному кріслі

бо з ранку вже збиратися у мандри

у довгу путь на пошуки себе...

...блукаю поміж люди

вклоняюсь кожній тіні

всміхаюся у світ

дзвоню в дзвіночок коло скроні

гукаю дзвоником себе

загубленого вчора

стежина вивела у степ до чорної верби 

на ній хитаюсь я

якого поминаю тепер в розбитій хаті

і сумно усміхаюся думкам

примружуюсь лукавим оком в ніч і засинаю

аби прокинутися в пошуках себе

зачиненого в часі...

2.

миттєвість

мить надбань і знахідок і втрат

і вчинків незворонтних у правді кривді і у злі

і каяття у неладі і зваді 

коли війна регоче за порогом

і вказує на юрмище лунке

свою доводить світу необхідність

і нищить все!

поки ще за порогом 

світу

в якому там сліпе кохання мрійність і гульня

у мареннях і мороку брехні

самоодурених байдужих сьогоденців

о! час у всесвіті життів

стрімкий невтримний творчий

благотворенний в щедрості своїй!

ти - майбуття!..

на жаль

не сцілюєш минулим

яке в полоні забуття

зачинене на вхід і вихід вільний

у майбутнє...

у кригу вмерзле місто.

там сяяння зірок і розсвітів цвітіння

відсутнє за відсутністю небес.

є лише купол непрозорий,

білястобілий лід -

він пагорбком у Всесвіт.

під купоодом таким

мурохолюди в холод 

замлілі і укляклі, ледь живі 

лиш човганням означені у русі

захованим у сніг брудним смердючим містом...

....і там вчорашній день господарем сьогодні,

в якому майбуття подібне в кожну мить

із днем позавчорашнім.

і битими шляхи -

в глухих кутах мов змії

у безлічі сплетінь у сивому тумані на безвіхідь.

і там, 

у тих кутах -

безликі і заблукані людці

у запалу, завзятті, торканням до кутів

в мороз, крізь заметілі 

в шуканнях таловин і тріщин в брилі льоду -

із диханням крізь них видихують отруту...

усі й усе в безглуздий рух, в сніги

немов у темні чари

в зимовій круговерті повернуті назад -

вкарбовані назавжди в сьогодення, 

яке вчорашній день.

холодне майбуття із днем позавчорашнім 

подібне...схоже там

із днем несхитних криг

у місті люду в льоді.

а ти вже як і не існуєш...

ти випав з верхнього вікна

розхитаного вітром хмарошкряба...

повісився - хитаєся на люстрі

марионеткою на протягах в пітьмі...

зарізано тебе у п"яній бійці...

втопився ти із каменем на шії...

на смерть розбився в автокатастрофі...

чи отруївся цианідом...

або...або 

сліпа якась 

раптова куля

знайшла тебе

коли в кущу справляв свою нужду... -

який ганебний фініш!..

напевне як у всіх нікчемних самогубців

за межами численних кладовищ присипаних землею

і забутих...

...приречений давно на майже нерухливість

болячками й обставинами в часі

за кавою вигадуєш собі свою кончину.

єдино що тут стало на заваді -

здоровий глузд.

і ще

боязнь і острах 

неспрможність до відчайдушних  і сміливих вчинків.

...а взагалі - поглянь

яка страшенна хуртовина!

зима лютує 

нашіптує фантазії дурні.

...допив гірку із кухля каву.

ледь човгаєш до крісла

аби заснути в ньому

під хуртовину за вікном.

вдоволений, що встиг звести високу вежу

з якої видно все і вся -

минуле і прийдешнє.

а сьогодення?..що?..

тобі воно і даром не потрібне!

ти випав з нього 

як із хмарошкряба.

та й ти вже як і не існуєш наче в часі...

ти поза ним.

у вежі.

ніколи б не повірив, що так зрадію!..цьому моєму сайту - я його загубив...і тут раптом він знайшовся...зрадів як дитина...колись мабуть складу оду про загублений сайт...але зараз в мене сумні часи, темні, окупаційні...від часу, як почав працювати із цією сторінкою, нічого не змінилося - як був я у московитській окупації, так понині там і знаходжусь...і віршики пишуться відповідні...сумно...звичайно, сумно...

пригадався мені вірш Шона Маклеха...і під вріженням склалися рядочки...

за філіжанкою кави...

місто, яке блимає очима ліхтарними

у пітьму вічного вчора...

(Шон Маклех "Довершено: Місто ліхтарів")

...і відчинилася враз

із громитанням

брама камінна 

важка

до ніг тобі розгорнулися сходи

прозоро скляні -

по ним ти пішов

лунав кожен крок

у відлуннях стократно

допоки дістався

малого човна під білим вітрилом

у ньому здолав океани!

...на берег зійшов

перед стіни високі фортеці

на стінах вітали тебе

люди бурхливими оплесками і піснями!

і залпи гармат золотавих гриміли з бійниць

у славу твого прибуття

уквітчані були вони дивовижними квітами

і фанфаристи щодуху

дмухали в срібні фанфари... -

веселилися всі!

кружляли у танцях

 в радінні

у святі на честь твого прибуття

твого явлення тут

під стінами міста

...а як щойно ввійшов -

все завмерло

усі позникали ураз

- ...запали ліхтарі! - порадив тобі

на плечі твоїм стоячи Ельф

і крилами залопотів

полетів перед тебе

повів лабіринтами вулиць

ти запалював там ліхтарі

наче зорі в галактиці світу

аж поки не вийшов за браму

в яку увійшов

озирнувся, а там... - лиш туман

усміхнувся з плеча твого Ельф

- щиро вдячний, чужинцю, тобі!

ти сховав моє місто у свято і світло...

але, вибач, тепер прощавай.

віднині це наше свято і світло...-

мовив і зник

мов ілюзія

вигадка

мить

яку не можливо згадати

вловити

відчути

знайти не можливо!

ти йшов у роздумі

і глянув у пройдений шлях

озирнувся і... - впав

спотикнувся об риску

межу небокраю

ти випав в пустелю убогості

дійсності власного міста

- ...хто запалить тут ліхтарі?!. -

з відчайдушності 

з розпачу ти запитав

звернувся до себе самого

і блискавка раптом

простір прошила перед тобою

з темряви в темряву темну

...отямився ти.

сонце дивилося в очі.

іронічно всміхнувся яскравому сонцю.

уявне згадав

отой день в тому дивному місті

він запав тобі в душу

як найсвятковіший

найцікавіший із днів

усіх у твоєму бутті...

...і допив філіжанку

захололої кави на ранні.

...то схоже усе на стрибок з парашутом -

розбитись?..

врятуватись?..

умить кільце смикнути

злетіти з прірви

стропилами вчепитись в купол неба

і з висоти пташиного польоту поглянути униз... -

за степом

там

загарбником прикуте до гармат в тюрмі закрите викрадене місто -

в якому вітер волі

протягами плазом на хідниках останнім видиханням вповзає вмерти

розчавлений у бруд понуро тінями блукаючих в нікуди... -

маріонетні і безликістю ніякі

просякнуті покорою в полоні

відвернуті від сонця тіні ці

з тінями у тінях ведуть розмови між собою

в собі для себе

ідучи

личину лиць міняють повсякчасно у мертву волю скидуючи їх

і йдуть урізнобіч

штовхаються "дне з одним із дзвоном глуходзвонним

і розсипаються у прах

чи вибухають у друзки і бризки

і знов відтвореними плентають в нікуди

в червоночорній рідині ногами місять землю

в розмові жлобській ні про що

з такими ж тінями у тіні між тіней

і АБИЩО халявне в їхній мрії слизотою наповнює хати їм...

а тут

на висоті

таке безмежно синє небо!

хмарки і сонце!

веселкою із квітів вітається весна до тебе

в перспіви птахи пронизують безмежність у світанні...

але вже стрімко

не зворотно вже

засмоктує падіння

туди

униз

в в"язницю-місто

у сморід

у багно

в лайно

між тіні

спотвореним на тінь...