він...

і дивні очі у сльозах...

чиєсь тануче ймення Аліна...

прозріння в "короні"...?...

"...перший ти чи останній,

в натовпі втиснутий щільно... -

важко йти в тій отарі,

в безумі злому що суне

в зашморг зготовлений в часі

блукань у болоті злиднів.

де кожній дрібниці радієш,

які б не помітила навіть

людина в здоровому глузді -

в статистиці посередня,

нормальна людина,

з освітою...чи без освіти.

а ти як дитина радієш

всякій оманній дурниці.

овації твориш і свято

влаштовуєш весь у облуді,

принижений ворогом,

братом якого нарік ти

у сліпоті безпросвітній

і, певне, невиліковній.

бо кликав його - на колінах

благав розбомбити хату,

залити лайном вітчизну,

знищити вщент державу..." -

...отак міркував, задихався

вмираючий мешканець міста,

середній в статистиці зрадник

міста свого, 

вітчизни,

затятий ворог країни.

лежав у брудних простирадлах,

в куті за тілами хворих -

таких же як він байдужих

до себе, людей і світу

в будівлі забутій, холодній,

лиш нині згаданій містом  -

в лікарні без ліків 

і без лікарів уже майже.

та він не забутий - постійно

є під під прицілом щоденним

"братана" - того окупанта,

кремлівського путиноїда... 

і сумніву тут немає -

на мушці своїй він тримає

хворого зазивалу,

усю гнилу його сутність.

і вистрілить - о! без вагань тут... -

прострелить голову швидко,

коли щойно дізнається вбивця

про всі оті сумніви всякі,

думки непотрібні...крамольні

вагання ворожі йому і хворі... -

адже за тим його звали,

кликали і замовляли -

знищувати живе все,

що є, 

залишилось при глузді.

...і відкаснувся світ.

зрікаючись

дав копняка тобі... -

летиш у прірву!

там де в якій

ні шороху, ні звуку -

самий лиш пил зірок,

розмелених млином,

неспинним, мовчазним, похмурим часом.

серпанком шлях -

хвилеподібно

хитається над прірвою крізь прірву.

ступнув на нього ти.

крокуєш.

йдеш по ньому,

а зрушення нема! -

на місці наче ти толочеш воду.

і дихання нема!..

і зором панорамним

узрів, що ти у бульбашці,

в яку влучає спис

ще кинутий тобою

з якогось там незнаного буття.

тоді ти схибив...нині влучив.

остання сфера - сфера небуття -

ганебно бахнула

і ти лахміттям зник,

тебе поглинув простір.

- ...навіщо так знущатись з себе?

перенацілив біди і напасті,

невпевненість свою і незугарність -

в усьому звинуватив світ чомусь...навіщо?

він ні до чого тут.

творцем був ти...і досліди твої

над тим же світом і самим собою.

то ж, пожинай плоди...збирай каміння... -

подумав я і все закреслив.

зім"яв папір

і кинув до корзини для сміття,

в непотріб.

- ...якби отак звільнятися від дій руїнотворних

і від думок подібних діям тим... -

намріялось мені.

дістав папір з корзини.

розправив.

все переписав.

вдоволений

зварив міцної кави.

тепер ось п"ю...тримаю у руці брунатну філіжанку.

і сумніви гризуть - 

чи вірно я вчинив,

коли серед живих лишив те віршування?..

крокувати сліпим до світла

по колючих дротах в літо.

по дорозі битій - каміння.

і у небо - руїн тління.

і збігають дими небозводом

у ранкові червоні води,

розхвильоване де кохання

у чеканні на день останній.

потойбіччя - хмарами сходом.

і до часу трощаться сходи,

по яким крізь туман перетворень

звіри, люди, птахи, потвори.

там зривають і топчуть квіти

із обличчями сірими діти.

над усім тим - тавро швидкоплиння.

коло чорне повільно плине -

по краплині спадає сіллю

в спрагу волі в неволі вільних.

бо у мрії відрізано крила!

...оком хижим над небосхилом

сонце сходить в цю дику днину,

де невинні, дурні і винні

тягнуть руки сліпі до світла

крізь колючи дроти в літо.

браму недбало відчинену навстіж

й двері відчинені не зачинив -

так запросив ти зоряний простір,

час у безмежності в гості зманив

до хати в руїні, в якій нема даху -

посеред неї дві лави і стіл.

і на одинці із зорями в часі

ліри торкнувся серед сузірь -

мелодії слави і свята проллються

у безум кохання, чвари і лють.

але у болях спогад тьмяніє,

губиться в луностях відчаю мить.

і тисне на мізки отрутна сучасність,

зненависть і зрада, цинізм сьогодень.

і хата охайна, розбита і вбита,

обпалені стіни в жертовній крові...

що ж, ти хотів і ти повернувся,

поріг перейшов у роздумі журби -

адже ти скучив дуже за домом!

як добре, вважав ти, 

ввійти у свій дім...

фантазії в час карантину, або... - фентезі з приводу свят і буденності...

...і розсипається твій світ.

твій час зникає.

роки билинками злітають в різнобіч.

життєвий шлях твій тане...

стоїш над прірвою, в якій

твої стихії прагнень і натхнень

нещадно знищують "дна одну... -

у просторі спливають в небутті

вони серпанком -

вже ніякі! -

в нікуди,

у ніщо.

і ти забутий всім...тобаю все забуте.

втрачається мета -

вона повік віднині вже незбутня!

втрачають сенс бажання і чуття,

думки і рух, і мрії.

події всі - абсурд.

і ти - нікчемність, пустота,

непотріб,

зайвість -

як майво перед очі всюди всім...

хитаннями в марноті

над прірвою зникаєш -

наче хтось 

невидимий

могутній!

тебе стирає

з реальності в умовну ірреальність.

і поступово знівельований щезаєш.

і ти уже ніхто,

ніщо... -

тебе немає вже! й ніколи не було...

і світ розсипався на прах.

твій час зникає...

спочатку тебе навчали виводити літери олівцем

затим чорнилами каліграфічно слова

потім з"явилася кулькова ручка

і ти швидко навчився писати речення з безліччю слів

не дотримуючись каліграфії...

отак і в житті твоєму змінювалося усе -

раптом затим і миттєво...

дитинство скінчилось у часі забав і розваг...

навесні посміхнулось кохання...

літо на вихолцях вітру гойдалося у квітках

весело бігло босо в ранні росою

сміялось до сонця дзвінко як пісня жайвора у степу...

осінь зливала дощами сум і печаль

вітер вологий і зимний зірвав усе листя з гілля

і прощання ти не почув у шепоті від кохання

коли крок свій зробила останній за обрій вона...

і зима все у лід обернула

у сніг

з реготанням стрімких завірюх...

і минали літа

день за днем

за добою доба...

і пригадуєш з болем і щемом

ті давні роки твоїх перших навчань

жалкуєш за правилами каліграфії...

певне тому що забув їх

все у житті пішло якось не так

на безлад руїну і зраду...

і ось зараз тепер ця москальська війна

перекреслила все і краде твою в тебе вітчизну

і ти бачиш людей

які раптом відкрились -

у зраді своєї землі дійсні конкретні у правді

у світлі істиності

і відкритих облич...

і пригадалися вмить відтепер тобі правила чистописання

каліграфічно стрункі реальні

і зрозумілі як правда отих перекошених в зраді 

злих 

від зненависті диких облич

що відкрились позбулись химерних примхливих

вигадливих і пишномовних словес...

і розумієш ти... - що

життя змушує вкотре тебе розпочати навчання своє

від початку....