15.01.2021 14:07
в зимову тишу...
шкатулка мережана і надзвичайно казкова... - палац...
ось тут, на балконі палацу того - дівчина грає на фортепіано.
лине чарівна музика в сад, де сховався її шанувальник.
милується нею, чекає на погляд її дивовижних очей.
і на балкон до неї кинув букетиком квіти.
а вона сміється до себе собі, ховає очі свої за повіки,
за густими і довгими чорними віями.
раптом... - квіти букетиком впали до ніг шанувальника у саду.
вони були зледенілими, білими...у мережках блискучих
зимових на пелюстках... - вони були мертві.
над палацом в танку заметілі гудуть,
загортають в сніги, у замети ховають високу споруду...
а музика лине!..
то дівчина грає на фортепіано натхненно і палко,
усміхнена і красива...
у завихреннях сніговіїв вона була зовсім чужа,
відсторонена і байдужа до шанувальника,
змерзлого у саду...
...холодно стало...йой!..від такої зимової казки.
ховаю шкатулку лялькову в ляльковий комод.
але все одно почуваюся кепсько від чогось... -
як той сумний ляльковод, котрий намагався зіграти
велике кохання...а натомість отримав лише
зледенілі, крихкі знебарвлені квіти
в кімнаті самотності у хмарочосі...
в кімнаті, яка - як на посміх! - має вихід відкритий
на широкий і світлий балкон...мов до мрії.
з нього видно захмарене місто, у нетрях якого
панує зима снігопадів, байдужості і самоти...
...п"ю каву. питаю себе
- ...якщо вилучити із життя уяву, умовність,
святкову казковість...якщо... -
чи стане від того життя повноціннішим?
так?..чи ні?.. - питаю себе.
ковтаю каву.
зітхаю.
пишу від уяви уявне,
світ фантастичний - забутися щоб
і забути про будні буденні, бридкі і огидні
в цій окупації москво-лятській...
аж поки я не зникаю у сні.
блукаю у сумнівах і запитаннях.
переплетеними шляхами я крізь попіл туману
йду на оклик стривожений і манливий,
що лине відлунням і чутний лише мені... - від кого?..
від шанувальника про допомогу?..
від байдужої дівчини, грає яка натхненно
на фортепіано... - мені?..
чи вже зледенілому шанувальнику,
між льодовими квітами кОтрий
завмер нерухомий?..
11.01.2021 15:35
меланхолійне...
а на нейтральній
полосі
нічийне все,
нічийні всі.
у небі кружають
птахи.
до неба тягнуться
дахи.
між хідниками шлях -
роки
яким прямують
до ріки.
яка у безвість їх веде,
у забуття...
самотність де
на посох сперлася.
сліпа
у обрій зирить з па-гор-ба
і фантазує давній світ,
коли було їй мало літ...
і серед цвіту
в тінях верб
під водоспадний круговерть
манить в заобрійні віки
роками мовлення ріки.
над нею сонця
дивний схід
і хмар важкий
похмурий хід.
в сліпій тривозі
самота -
якась ріка уже не та...
вона ніщо,
вона ніхто.
на все про все - її ковток!
вона полоска поміж тих
пустирищ двох,
між двох пустинь.
і як байдужий толерант
ріка роками ллється з грат
у світ нічий
ніийних всіх...
як в тій
нейтральній
полосі.
07.01.2021 14:34
...у день наступний
усі шляхи від сьогодень
ведуть за тіні небокраю,
де міражі, відлуння де
у буревіях хмарограю.
овалом місяць... - талісман
завис блідий над крутояром.
низинний хвилею туман
похмуро стелеться по яру.
в якому тиша, спокій, сон,
ні руху, поруху, ні зрушень... -
мов у труні, в якій на схрон
поклали мрію заворушень.
познаки навіть там нема
у блідо сивому безкраю -
що ось раптово зникне тьма,
проллється шумний дощ із градом.
чи може сніг впаде рясний.
і ярий віск засяє в зорях!..
аж ні! святенницький, пісний
цей день полону у покорі.
і оселилась самота.
і так повільно лине днина... -
яка мов зайвість у літах
розтане в часі...неодмінно.
.jpg)
29.12.2020 14:31
за мотивами казки Ганса Християна Андерсена...
ти з"явилася зовсім неждана
неочікавано світлим дивом
сказала що янгол
розправила крила білі
сіла до столу
зі мною випила кави
хотів тебе розпитати - ...чому я?..
чому обраний я тобою?..
і чи знаєш навіщо
я в цій ямі зради людської?..
у ямі зненависті і брехні?.. -
але обличчя мені
ти вкрила маскою
льодом прозорим
- ...як смієш ти мовити слово своє від себе до мене?!.. -
шепотнула мені в заметілі
змахнула крилАми
крила просипались снігом
і у танці шаленої люті
крутився той сніг в хуртовині
в морозі легкИй іскристий...
здійнялася ти велично
висока струнка красива
загадкова холодна росла
містичною дівою
у короні
що сяє зірками сузір"я північної сфери світу...
і сіла в широкі сани по королівські шикарні
мене як уламок льоду поклала у кошик поруч
і коні запряжені цугом на крилах звелися в небо
на крилах тих
- білих вітрилах! -
кружляли ми по видноколу...
і зиркнула ти на мене
взяла на коліна кошик
торкнулась мене
оживила
і мовила тихо переривчасто швидко нервово
- ...будем правити тут ми...ти і я...і нікого більше...
в цих безобрійних землях...світлих білих і чистих...
лишайся зі мною любий...хазяїн із тебе добрий...
(на вустах твоїх хитрий посміх)
так! і правитель також...
король підходящий...гарний...
погоджуйся...чуєш?..
я знаю що ти мене чуєш...
не будь таким дурнем темним... -
хотів заперечити...де там!
цілунком припала холодним
до вуст моїх нечутливих
від льоду мерзлих і білих
аж серце спинилося раптом
у грудях мені захололо і... -
випав із саней розталим
у кучугуру снігу високу м"яку біля тину
іскристу в скрипучім морозі...
...очуняв ніччю хмільною
на килимку на підлозі
поруч пляшка пуста від горілки
спустошена до краплини...
здійнявся
вийшов з холодної спочівальні
зігрітися
до каміну у залі -
там крісло і затишок
і самотиння
напівморок
пустеля хатня...
пригадую
посміхаюсь
з пригоди у сновидінні
в цю ніч неспокійну зимову
...довго я грівся біля
вогнища у каміні
і слухав як заметілі
сміялися з мене
білі...
28.12.2020 15:12
під парасолею власного "Я"...
залишайся там, де ти опинився
на шляху під парасолею власного "я"...
...на гребні, вершині самій здобутків торкайся небес,
милуйся красотами інших, чужинних і знаних країн,
на стежинах яких у екстремних блуканнях і мандрах
вивчались тобою.
і стрічались народи тобі, і звичаї, і мови...
і меж не було подиву і здивуваннням - як можна?!!..
отак берегти, поважати, плекати, любити своє,
шанувати історію власної нації, не схожа яка
і така не повторна! з поміж інших відомих народів...
міцно тримайся у буревії на хребтах сьогодення -
бо зірве, поглине досягнення всі він і все,
що вважалось привласненим, власне, тобою назавжди...
і всі мрії, надії і плани, сягнули котрі у прийдешнє -
той буревій розвіє на розі вітрів,
знівелює спогади всі про народи, звичаї і мови.
навзаєм залише сарказм і цинізм як іронію долі,
як регіт реалій з того марнотратства часу буття...
на самому дні побутово, хазяїном по-діловому
облаштуй собі землю, створи затишок в закутку...
і з того радій! бо не найгірше це місце планети -
є гірше! а тут таки добре і зручно мешкати у самоті
серед самотніх і непримітних, зайвих і не потрібних,
сірих, ніяких... - але ж людей! таких же, як ти.
і почуваєся ти тут собою самим...бо ти є людина,
яка не знала і знать не бажала
надто великих досягнень і статків...та й не прагнула їх.
і не прагне.
ти скромна людина, що назавжди у мрії замріяна.
у побутовій дірі ти усім бажав справедливості,
ситого шлунку собі - адже ти пом"ятаєш
всю правду про правду і про брехню,
про страждання і злидні інших народів,
яких зустрічав, роздивлявся по світу, вивчав...
- ...залишайся... - кажу я до себе собі -
під парасолею власного "я"...
...на драбині буття тютюновою люлькою пихкаю,
переступаю... - сідаю в корзину,
якої прив"язана синьо жовта повітряна куля.
о! я пишаюся в цих кольорах...патріотом щасливим
скидаю баласт лантухами словесного бруду униз
брухтом, сміттям побутової днини... -
і злітаю в захоплені злетом до неба!
крізь хмари в польоті, кріз грози в негоду -
над шляхом моїм, що веде в невідоме,
до волі, свободи, у простір, в безкрайність...
за небокрай,
до осягнення світу,
в незнане...
28.12.2020 14:48
у перегорнуту сторінку...
гортається сторінками життя.
одна за одною в роках.
і плутаєм минуле з сьогоденням.
прийдешнє не досяжне -
недоторканне, просипалось дощем серед зими.
замерзлою стежиною збігає
стрімким нестримним струменем до цілі,
не відає якої Сам Творець
цього всього увічненого будня,
що буття.
і фрагментарно
селфуємо себе, усіх і все.
толочім час у діжці виноградом
веселі і байдужі, безтурботні.
марнотні в самоті
вдивляємось у світ крізь крапку діафрагми
у космосі безмежному світів.
і прагнемо легкої простоти!
але вона сплелась у плутанину
важких, складних питань.
і відповідь відсутня.
без пояснень
незрозумілі ми самим собі!
про що казати вже про інше...
а мовим так -
рік накивав від нас тюпцем.
наздогоняти мусимо наступний,
але старанніше і ревно, заповзято.
чи вистачить нам сил на те,
наснаги, розуму і вміння
розумнеє завершеним привести до пуття?..
і вияснити врешті -
чого в сучасності ми варті?..
...звертаємось молитвами до Бога -
Він мовчить...мовчить нам Бог!
бо ж Він і так все знає.
упевнено цей рік перегортаєм
як щось смішне до бісиків! пусте і недолуге...
25.12.2020 12:07
з нудьги...
у мапу місяця кидаю
ножа... - у кратер, як в мішень.
десь оселюся там, гадаю,
прозорим привидом мишей.
мисливцем тихим, хижим блазнем
у чорній темряві глухій
я полюватиму щоразу
на тих тварюк в пітьмі лихій.
от, тільки ножик не вгрузає -
плиском лягає дзвінко в грунт.
озветься галасом навзаєм...
лише псує мені всю гру!
ламає здумочки фантазій
ганебним ляпанням в стіну.
чи то вже я кривий та зазий
ціляти темряву нічну?..
в якій сміються заметілі,
здіймають, кружають сніги.
в кружлянні тому білі тіні
в лелітках з поглядом нудьги.
але ці тіні...точно знаю! -
то віддзеркалення мене.
в пітьмі бо плентаю, по краю.
допоки все в мені засне.
допоки мапу і про місяць,
забуду навіть про ножа! -
оточать сни, ліси і...лиси
в лісах здіймуть хвостом пожар.
згорить усе в біді одразу -
увесь непотріб і нудьга,
бридке, огидне і відразне,
і лінь, байдужість і снага...
а рано вранці встану з болем
у обважнілій голові
і розгамузою поволі
словесно дякую сові -
вона така ж як я охоча
до вполювання гризунів.
але й до того ще й пророча!
і упокорює мій гнів...
опохмелюся на сніданку,
верну бадьорість і снагу.
і зникне птаха у світанку,
в сліпучо білому снігу.
і нависає важко небо
над ницим побутом життя -
в руїну, дурістю ганебне,
в безвихідь, шляхом в небуття.
...і знову - вішаю на стінку
ту мапу місяця і мрій.
кидаю ніж крізь білі тіні,
крізь заметілі безнадій.
21.12.2020 14:41
вчинок...
коли у народу немає душі,
він йде до сусіднього
і за гроші купує її -
той, котрий без душі...
(В. Хлєбніков, "Па-люди")
крізь потріскані скельця окулярів моїх
розгледів я сонце що сходить -
і то було зовсім не сонце,
а різні у безлічі скалки,
розкидані райдуг уламки
сяяли в скельцях потрісканих
давніх, старих окулярів моїх...
крізь віти безлисті
реліктові лісу
глянув у небо -
побачив розтрощену цілісність,
синю безмежність
у зморшках і тріщинах
побачив крізь віти безлисті
реліктові лісу
в безобріях неба...
у буття зазирнув я
крізь пальці
перед очима схрещених рук -
і побачив у людстві людину
і тисняву тіл
в нескінченій численності
бачив я
між пальцями
перед очима
схрещених рук...
і відпустив я у подорож
поглядом душу
крізь потріскані скельця
старих окулярів моїх,
крізь віти безлисті
реліктові лісу,
крізь пальці
перед очима
схрещених рук... -
і одразу осліп
і оглух,
онімів
і посивів як лунь,
загубився й розтанув...
я зник
у безмежній тиші самотності!
знищений Всесвітом був я миттєво...
і услід вічним мандрам моєї душі
байдужим прощенням,
сяяли посміхами
іронічно
зірки
і зачинили шлях мені з небуття,
з неповернення долі...
і раділи чомусь
тимчасовості
власної
вічності.
18.12.2020 14:27
зрада...
твої кроки подібні грому з ясного неба,
шуму пожеш і камнепадіння.
вони - гуркіт руйнацій і канонад.
вони - крики людські в розплавленій лаві вулкану.
о, зрадо!
я бачу обличчя твоє у століттях.
я бачу обличчя твоє щоденно, щомиті!
коли цілиш ти списом у спину,
коли крізь легені
вганяєш тисак з насолодою в серце людині,
яка необачно була тобі другом, коханим чи братом.
я бачу твій посміх паскудний
в червоних хрестах на білому фоні -
за ними закидані клуні, пакунки
і вбивці розсілись рядами,
муштровані котрі і налаштовані
мовчки, безжально,
цинічно вбивати своїх одновірців,
які нещодавно вважались
для тебе тобою братами.
ти в усіх ешелонах смерті,
у потягах що громихають.
я бачу тебе,
єхидну, лякливу і боягузливу,
тупу у зненависті, жорстоку і злу,
і безкомпромісну, немилосердну -
за спинами немічних і дітей
паскудством ти зириш криваво.
ти - зомбі! катує що у катівнях
знесилених, скорених і полонених.
я бачу тебе брехливу у світі... -
тобі просто-напросто срати на світ!
користаєш його, гвалтуєш, знущаєся...потім
скуповуєш в роздріб і оптом і... -
регочеш з того усього,
скалися підла, злодійна, підступна.
о, зрадо!
ти спритно вмієш залазити в маску
миролюбної усмішки діви святої,
коли розливаєш отруту
і позад себе
лишаєш пустелю,
байдужість
і злидні.
недолуга, потворна, безродна,
та, що не має вітчизни -
ховаєся в пагорбах поміж болот,
жонглюєш благодійством і благородством
(які - абсолютно! - тобі невідомі),
граєш довір"ям людським
і людей - своїх же! -
штовхаєш в жебратство і бідність
в тобою розорених і розграбованих землях...
бо така вже ти є у цинізмі своєму
шизофренічна і меркантильна,
о, зрадо! столяттями що незмінна.
18.12.2020 13:47
у перші дні окупації...
а на вулицях міста
дрімає сторожко знеможена ніч.
у місті, що звикнути встигло до злиднів
і до війни.
у місті, де мешканцям мізки
промиті геть чисто і вимиті пріч.
і окупанти кремлівські й свої пацани
наркоманять і п"ють,
і не знають - навіщо іще вони тут?!.. -
влаштовують стрільби
і нищать свої блок-пости...
бо явився їм глюк -
з чугунними яйцями прутень мов спрут,
шпигуни із якого до них їм у тил
намагались вповзти...
у цю ніч - ледь притомну,
утомлену болем на смерть! -
бандюки роздраконені з учту
зчинили в істериці ор і бешкет:
гвалтують, вбивають, грабують,
накраденим вщерть
пакують вагони, авта... -
бо за те їх похвалить
кремлівський миршавий "шкет",
паханом чи то ідолом, Богом якого
звели у покорі і злиднях собі москалі.
і від ласки такої
розстрілюють все, що ворушиться
з дул і стволів
бандюки і засланці кремлівські,
розчулені з ласки отої до сопель і сліз!
а затим...а затим вже чекатимуть всі
походу додому
поміж рюкзаків, лантухів і валіз.
там обіцяно їм нагороди, хвала і медальки
чини і за вбивства - платня,
втаємничена слава на протязі всього життя
до останнього дня...
заляпані кров"ю, у кіптяві спалених хат
і у пилу руїн вантажівок чекають,
які їх звезуть в паханат.
...а на вулицях міста дрімає сторожко
знеможена ніч,
у місті,
що звикнути встигло до злиднів і до війни,
гвалтувань, мародерства,
знущань і байдужих облич,
до безлюдних, зруйнованих,
знищених сел і селищ в степу... -
ніч у місті ледь дихає з болю,
не може поринути в сни,
щоб завершити день,
у катівнях
терору
добу.
Зображено: 121 - 130 з 178
